Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Я сідаю на землю і тремтячими руками виймаю люльку. Від утоми мені погано.

З палаючого двору виходять ще двоє. У них сірі скам’янілі обличчя.

Ґрунальді витирає ніж об траву і повільно підводиться.

— Це всі, — каже коротко.

— А… діти?

— Усі.

Двір горить.

Криків уже не чутно.

— І часто у вас таке буває? — питаю я, ставлячи на стіл жбан пива.

— Що ближче до дому, то обережніше розважливий чоловік дістає срібло, — відповідає Ґрунальді Останнє Слово. — Але і в нас трапляється, що хтось комусь ставить пиво.

— Я питаю про рухомі ліани з заліза. Про привидів у холодному тумані, які можуть убити. Про мандрівників, що можуть замкнути двір живими кайданами. Одним лише словом, як я чув. Про людей, які тонуть на сухій землі, перетворюються на камінь або вростають у дерево. Про коней, що з гуркотом з’являються посеред пустки. Про воронів, що розмовляють.

Він наливає собі по самі вінця і п’є без слів, а потім вставляє ріг в округлий отвір у стільниці.

— Коли я був молодшим, то казав, що все це казочки. Байки, які розповідають від нудьги зимою. Але тепер я чоловік у розквіті сил і багато чого бачив. Не знаю, що з цього було правдою, але навіть якщо лише половина, то те, що оповідають про війну богів, може бути правдою. Звідки ти прибув, що питаєш про таке?

— Здалеку. Настільки здалеку, що для нас це також казочки.

Він знизує плечима.

— Що далі ти від дому, то довше його не бачиш. Звідки ти знаєш, що там зараз відбувається?

Він мочить палець у пиві і малює ним безглузді рисочки на стільниці.

— Колись траплялося, що бога зустрічали один на один. Раз чи два в житті. Мій батько зустрів, коли був молодий. Ледь не помер тоді від страху. Боявся, що стане обранцем. Був то Урд Ловець. Знаєш, як воно буває з богами. Мандрують по світу і здаються нормальними людьми. Цей виглядав як дитина. Дванадцятирічний хлопець, одягнений у шкуру гірського вовка, з його іклами на шиї і рогом кільчастого оленя в руці. Старий був не дурень, тож відразу втік. А тоді стежку йому перегороджує лавина, а по камінню з’їжджає той хлопець, тільки втричі більший. Навколо сяйво, і звідусіль ідуть звірі. А він дивиться на батька і питає: «Не хочеш бути героєм оповідань?» Старий відповідає, що за жодні скарби світу.

Адже відомо, чим усе закінчується, якщо бог тебе помітить і що-небудь захоче. Так йому батько і сказав. А той сміється і каже: «Гаразд, значить, ти зі мною не зіграєш. Іди». Батько пішов і жив собі далі. Але клянуся, за все життя з ним не сталося нічого цікавого. Нічого. Ні доброго, ні поганого. Коли йшов на полювання, це тривало може до полудня. Завжди щось виходило й підставлялося під постріл. Щось таке не велике, не маленьке. Середнє. Він хотів поплисти за море, і йому це вдалося мало не з п’ятого разу. Поплив ледь-ледь за Острогові острови, і трапилася їм дрейфуюча купецька галера. Купа товару і троє хворих амітраїв. Вони забрали все і повернулися. Не було сенсу шукати чогось іще. Поплив іще раз, але куди б не йшли, всюди стояв туман. Нікуди не міг потрапити, тому повернувся. Ще кілька таких пригод — і пішов поголос. Ніхто не хотів брати його до себе на борт. Таке життя було у мого старого. Пішов свататися, так його відразу прийняли. Дівиця ані розумна, ані дурна, ані красива, ані страшна. Але нудна. Так ось і жив. Тільки поле, барани, риба, баба і дітлахи. Усе життя тільки і дивився, як дощ крапає з даху, як мелють зерна та як врожай росте. Став від туги пити. Коли помирав, то сказав, що тепер хоч раз із ним щось трапиться.

— Гарна історія. Скажи мені, Ґрунальді, де я можу зустріти Пісенника?

— А навіщо тобі Пісенник? Проблем бракує?

— Я вже казав тобі, що я декого шукаю.

— А чому Пісенник має про них знати?

— Тому що є у нього та… сила. Нехай би для чогось стала в пригоді.

— Скажу тобі дещо про Пісенників. Найкращі з них ті, хто занадто мудрий, щоб творити. Гадаєш, що той, хто так спритно впорався із двором Скіфанара, був сильний? Я тобі кажу, він досі не знає, що зробив. Розлютився трохи та й пішов собі. А воно якось само сталося. А за два дні загубив складаний ніж і розізлився на самого себе, а тому і сам тепер — лише купа того плюща. Так воно і трапляється з тими їхніми піснями. Був у нас один, який хотів, щоб дівки не могли йому відмовляти. Звичайна штука — пісня богів як золото, така, як про неї розповідають у історіях про богів. Щоб подивився на котрусь, пробурмотів щось і та стала б його любити. Знайшов він якогось мандрівного одноокого діда, який сказав, що навчить його. Потім поліз в урочище. Зазвичай урочище таких убиває, але цьому вдалося. Отримав свою пісню богів. Забув тільки навчитися, як припиняти. Дівки ходили за ним по хаті, сиділи на яблунях, але відігнати їх було не можна. Нарешті він утік, так його дістали їхні рідні, придушили, перерізали горло, кинули в трясовину і проткнули колом. А ті жінки його так і чекають. Їх навіть силою звідти не забереш. Постаріли вже, а досі чекають. Стоять біля дороги і дивляться. Ні, брате. Пісні богів — вони для богів. Людина над цим не владна. Бувають такі, що беруть Пісенників на кораблі. Нехай, мовляв, відводять