Нічний подорожній - Ярослав Гжендович
Мають здобуту десь далеко жменю золота, досі бачать небо над головою і відчувають смак пива. Зараз увесь адреналін, який вони жерли, яким дихали і яким їх нудило протягом усіх місяців походу, горить у їхніх венах і парує з чолів.
Я теж горланив би.
Але від них я нічого не дізнаюся.
Мій сусід навалюється на мене усією масою. Я притримую його за каптан на спині і обережно укладаю обличчям на стіл між риб’ячих кісток. Я не шукаю сварки.
Я зовсім не хочу, щоб мене втопили разом із вогняними вуграми.
Розпитувати треба місцевих. Вони сидять за окремими столами, з мечами на поясі, мовчазні і якісь похмурі. Дивляться на крикливих моряків із-під лоба. Але не ворожо — допитливо. Не хочуть стати черговим розореним містом, тому не пускають чужинців зі зброєю, а самі постійно тримають під рукою мечі та сокири. Я прислухаюся.
Це нелегко в тому ґвалті, який тут панує. Потрібно відфільтрувати пискляву музику, кілька сотень випадкових розмов, якими вибухає площа. Я вмію виловлювати з галасу поодинокі фрази, майже як направлений мікрофон. Концентруюся на словах-ключах: «чужинці», «чужаки», «Акен», а ще «війна богів», «сліпі», «риб’ячі очі», «Той, хто Діє», «пісні богів», «два роки тому».
Слухаю.
«Не знаю, на що повертаюся. Батько був уже старий, може бути, вже помер, але тоді брат візьме всю спадщину, а мені нічого не залишить. Може виявитися, що доведеться йти на своє, тільки не знаю, куди…»
Ні.
«Я вже більше не попливу. Стає все гірше. Доводиться плисти все далі, а часи дедалі гірші. Колись, за синів Горластої Сокири, раз сплаваєш на діло — і можеш поставити двір. А зараз… За жменю срібла ризикувати шиєю…»
Ні.
«Перший і останній раз пливу з Чорним Листком. Мати такого стирсмана, у якого немає талану — це найгірше. Кажуть, він образив богів, пливучи з жінками. Возив Тих, хто Діє… Від цього лише сварки на човні, як не трахаються, так б’ються, до чого такий похід…»
Ні.
«Три воли плямистих, вісім шеклів срібла, а до того ж дванадцять фунтів воску, по дві з однією восьмою дубових діжок, таких чотириквартових, десь два вози та…»
Ні.
«А він засовує руку під спідницю і кричить: „У неї кинджал!“»
Ні.
«Пара залізних казанків, кольчуга погана, порвана, якийсь лук, такий, що аж жалість брала, жменька намистинок і нічого більше. Ось такий видобуток. А билися три дні…»
Ні.
«Не заперечую, що сміливий. Але зараз уже не так: якщо комусь вдома нудно, він вирушає в світ і тільки там знаходить золото на ремінь або залізо в живіт. Нині війна богів — навіть у власному будинку не знаєш, чи доживеш до вечора. Так воно зробилося… Так сталося і з твоїм дядьком».
Зараз.
Це вже трохи цікавіше.
Це один із місцевих, але розмовляє з моряком. Місцевий середнього віку, а моряк молодий і злегка гордовитий. Багато вбраний, довге волосся зв’язане на потилиці ремінцем у заплетений кінський хвіст, що нагадує палицю. Судячи з амулетів, окуття ножа і майстерних вишивок, якими обшито багатий зелений плащ — чоловік він знатний. Усе в нього оздоблене, навіть м’які шкіряні чоботи. Ношені, але найвищої якості.
П’ють за його гроші. Дивні квадратні монети з діркою, напевно кебірийські. Мабуть, старий — якийсь його родич і мусить сказати йому щось сумне, а молодий це відчуває.
— Мені здається, що це був просто Пісенник, але вправний, — продовжує місцевий. — Такий, яких тут не бачили вже давно. Твій дядечко був занадто гордий. Найбагатший, найсильніший, у нього був найбільший двір у всій Зміїній Горлянці… Коли людина хвалиться багатством, врешті-решт її колись помітять боги, і нещастя готове…
— Я знав дядечка, Адральфі, — цідить молодий. Схоже, він хоче, щоб все закінчилося якнайшвидше.
— Пісенник хотів у нього погостювати, а дядько наказав йому йти геть. Воно й не дивно. Той увійшов до найзаможнішого володаря в околицях і звернувся до нього, немов до невільника: «Я буду тут спати і їсти. Подай пива». Твій дядько наказав його викинути, і сам схопився за сокиру. Той відвернувся без слова і вийшов за ворота. Моя стара каже, що він прокляв двір одним словом. Просто підняв руку і тоді все сталося. Ти не повіриш, поки не побачиш. Господарство ще стоїть і, мабуть, завжди стоятиме. Люди роблять вигляд, що його не помічають. Навіть підходити туди бояться.
— То мій дядько живий чи ні? Той чужинець його вбив? А моя тітка? А діти? А їхні люди?
Чоловік розгублено шкрябав голову під ярмулкою:
— Важко сказати. Може, і живі, але добре б їм було померти. Краще тобі самому все побачити.
Я допиваю пиво і вішаю ріг на пояс. Мій господар, Гарячий Кремінь, теж згадував про це. Про когось, кого звуть Скіфанар Дерев’яний Плащ, який напросився на проблеми, не прийнявши подорожнього.
Місцевий, якого я обираю за інформатора, стоїть, спершись об прилавок, укритий вовняними попонами і, заклавши великі пальці за ремінь, дивиться на «вовчий човен», що саме входить в порт, маневруючи на схожому на віяло фоку.
— Шановний пане, де тут колись мешкав господар, якого звуть Дерев’яним Плащем?
Той
