Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

У повітрі кружляло кілька чорних пір’їн. Ворон тріумфально закаркав, шугаючи поза межами досяжності батогів, що шмагали повітря над подвір’ям.

— Ще трохи, і… Здається, ти врятував мені життя, — сказав Вуко. Підняв невеликий камінчик і кинув.

Той пролетів над містком і був відбитий у повітрі невеликою гілкою. Пролунав металевий брязкіт, полетіли іскри.

— Зрозуміло, — процідив Драккайнен. — Реагують на рух.

Гілля знову почало звиватися в огидному щупальцеподібному ритмі, стинаючи тріски з балок і видряпуючи шрами на камінні.

І тоді з маєтку долинув крик. Жахливий вереск кількох катованих людей. Крик не був артикульованим — було чутно і чоловіків, і жінок, що волали хрипкими голосами.

Драккайнен відступив ще на кілька кроків, лаючись по-фінськи, і тоді щупальця перестали рухатися. Крик перейшов у стогони і плач, а тоді поступово затихнув.

Подорожній отетерів.

— Треба їм допомогти, — пробурчав. — Тільки як, якщо підійти не можна?

Обійшов двір по колу на безпечній відстані, але нічого не придумав.

— Підірвати його до біса? — замислився. — В’їхати на танку?

Ворон закаркав, кружляючи над ним.

— Що за притрушений світ, — зітхнув Драккайнен. Глянув униз і побачив, що трава навколо двору вкривається інієм. — Dobrodoszli. Знову те саме.

Двір знову вибухнув криками, плющ, яким обросли стіни, почав звиватися. Вуко чув брязкіт листя, що стрибало по балках і зіштовхувалось, скрегіт ліан, що стискалися та рипіли, мов сталеві канати. І виття людей усередині. Страхітливе, немов із пекла.

І ще один крик людини — від воріт.

Він побіг туди і побачив молодого моряка, того самого, який розмовляв із місцевим біля прилавків. Той лежав на спині і безпорадно смикався — з білим, перекошеним обличчям і ногами, тісно обплетеними ліанами. Вони повільно волокли його через місток просто на подвір’я.

Униз, вкритою підгнилими колодами дорогою, тікали його товариші.

— Не рухайся! — крикнув Драккайнен. — Припини рухатися! Зовсім!

Моряк з відчаєм і подивом подивився на нього, але ніби послухався. Ліани, що тримали його, сповільнилися, але продовжили волочити жертву по колодах, тільки вже ніби неохоче.

Вуко відчайдушно озирнувся, але не побачив нічого, що можна було б використати. Найбільше у пригоді став би дорожній рятувальний набір. З гідравлічними ножицями для різання металу і лебідкою.

Він побіг до найближчої покинутої хати, що спокійно занепадала за двісті кроків від нього. Там не залишилося нічого, тільки завалений дах, бур’яни і поросле кущами подвір’я. Слідів чорного плюща не було.

Поміркувавши, він підхопив збиті з дошок двері, що висіли на одній шкіряній петлі, і вирвав цвяхи, які утримували їх у рамі. Підняв двері над головою і побіг назад.

До кладки підходив обережно. Дедалі повільніше, поки не встав, завмерши абсолютно нерухомо на самому кордоні, за яким плющ починав реагувати. Кілька ліан застережливо піднялися, але одразу завмерли. Драккайнен якусь мить стояв із дверима над головою, відчуваючи, як тремтять м’язи, а потім зробив глибокий, дуже повільний вдих і жбурнув їх просто у ворота.

Ліани з вереском кинулися і обплели двері ще в повітрі. Гілки по-зміїному охопили дошки, видряпуючи на них глибокі сліди, як ланцюг бензопили.

— Не рухайся, — повторив Драккайнен. — Навіть не дихай.

Гіперадреналін біг його жилами, проте він повинен був його контролювати. Він міг випередити щупальця і висмикнути лежачого, але відірвати йому ноги.

Схилився плавним, майже непомітним рухом, ніби в сонному кошмарі. Рухався, наче занурившись в застиглу смолу. Повільно. Дуже повільно. Міліметр за міліметром. Так, щоб не ворухнути повітря. Зігнув коліна, його права рука наближалася до ножа на поясі. Повільно. Дуже повільно.

Так повільно, як росте плющ.

Він не зміг би сказати, як довго це тривало.

Йому здавалося, що цілі тижні. Що сонце зайшло і зійшло, перш ніж він нарешті присів над лежачим моряком із ножем у руці і зумів прикласти вістря до відростка, що обліпив його кісточки.

Десь далеко лунав спів і удари барабана. Шуміло море. Кричали чайки.

Тріщали і лопалися дошки дверей, які розривали ліани біля самих воріт.

Кінчик ножа вперся в балку, утворивши важіль, і дуже повільно, але з постійним натиском, вістря наближалося до плюща, що обплітав щиколотки моряка. Тепер потрібен рух униз.

Мономолекулярне вістря, виготовлене на авіазаводах «Нордланд», проти залізного відростка чорного плюща. Матеріал із твердістю діаманту проти посиленої холодним туманом магії заклинання. Міліметр за міліметром.

Волокно за волокном.

Кричали чайки.

Здавалося, що він чує, як волокна рослини поступово поступаються натиску вістря, видаючи тихі мелодійні звуки розірваних струн. Ліана піддалася.

І тоді одна велика крапля поту зірвалася з чола Подорожнього і полетіла вниз, на балки, розбризкуючись на слизькому дереві і породжуючи мініатюрну хвилю повітря.

Щупальця вистрілили з брязкотом розкручених ланцюгів.

Час рвонув уперед і загальмував, потонувши у водоспаді гіперадреналіну, який наповнив його кров.

Дуже багато речей відбулося одночасно.

Він жбурнув ніж за спину, вдарив долонями в балки, підкидаючи тіло в повітрі та схопивши моряка за пояс, намагаючись при цьому не вирвати йому нутрощі.

Ворон упав з неба з карканням, що розтягнулося в буркотіння трансформатора.

Ліани прорізали повітря тисячею чорних лез, що коливалися, немов водорості під час припливу.

Якийсь