Нічний подорожній - Ярослав Гжендович
Погляньте на маленькі, збиті з товстих дошок важкі двері, укриті смугами заліза і бляхами оковки. Вони підперті кілком, що означає, що закриваються самі — варто лише копнути блок. А ще на потужні гаки, що направляють важкий засув.
Адже тут продають цілі стада тварин, торгують вивезеними з іншого кінця світу принцесами, продають регалії і магічні мечі.
Тут цілі кораблі і фургони товарів переходять до інших власників.
Там, на площі, свої справи провертають моряки і кермові. Сюди приходять торгувати стирсмани.
От тому він сидить нерухомо, поки решта міста крутиться в поті чола, бажаючи використати ці єдині в році жнива. Осінній ярмарок. Час, коли повертаються наповнені здобиччю «вовчі кораблі» і приїжджають зголоднілі моряки з поясами, набитими сріблом. Усе місто закочує рукави і кидається заробляти. Хто чим зможе. Казанком, діжкою пива, руками, ротом, діркою. Усім можна заробити в осінній ярмарок.
Лише ці кілька десятків людей сидять в променях полуденного сонця і чекають, поки клієнти самі до них прийдуть.
Тут немає загонів поліції, немає і короля. Найвища влада — це ті, хто сидить під стінами на різьблених стільцях з духмяного дерева. Якщо хтось і справді знає щось про це місце, то саме вони.
Я знаходжу корчму. Похмура комірчина, перед якою стоїть кілька лав. Вони майже порожні. Там, біля гирла, треба протискатися до бочки пива, розмахуючи рогом і брязкаючи монетами.
А тут жбан пива коштує дванадцять «рубаних». Жахлива ціна. Рівнозначна чотирьом жбанам пива і декільком баранячим вирізкам там, подалі.
Нарешті: «Господарю, пива!». Кидаю цілу марку.
Купую і сідаю як вони, спостерігаючи за човнами, що снують річкою, обганяють один одного, намагаються не стикатися з човнами на веслах, повними моряків, що пливуть на якірну стоянку біля іншого берега, і з дедалі більшими проблемами шукають місце, куди причалити.
Пиво тут і справді набагато краще, але це все ще не «Карловац», не «Гайнекен» і не «Тиске».
Чим займаються окремі купці, не видно. Я сиджу і намагаюся вирахувати, хто з них найбагатший. З яким я захотів би поговорити, якби був загубленим у чужій культурі вченим.
Учені не забрали всіх грошей зі станції. Забули? Не потребували? Поспіхом тікали? Порахували, що у них і так вдосталь, і не захотіли згадувати про скриньку нумізматів в лабораторії?
Ці люди, які сидять на узбережжі, — це еліта. Навіть якщо мої загублені не шукали в них допомоги, будь-яка значуща звістка мала б до них дійти. А цей товар я хочу купити.
Попиваю пиво і демонстративно кривлюся. Набиваю люльку і граюся важким золотим ґвіхтом. Він розміром із п’ять євро, але у три рази товщий. Десь зо тридцять грамів золота. Аби я продав його на mjenjacnicy в Хварі, міг би на виручені гроші дозволити собі добру вечерю. Або навіть дві.
Тут на це можна жити півроку.
Погано оброблена монета мало придатна для жонглювання. Я обертаю її між кісточками пальців, перекидаючи її до мізинця і назад. Це одна з повторюваних до знемоги вправ, які, на думку Левіссона, готували мене до фехтування ножем.
Я привертаю увагу. Це мені і потрібно.
Тут на мене ніхто не нападе. Не на цьому березі, не між вишуканих «бутіків» шанованих купців.
Кораблі крутяться фйордом дедалі безпорадніше. Крики, нервові маневри вітрил, весла, прокляття.
Марно, хлопці, тут суцільна дупа. Доведеться витягати кораблі на пляж. Важка робота, але це ніщо порівняно з тим, як доведеться їх підкопувати і буксувати назад у море. Можете піти далі, вгору по річці, але там сильніша течія, а дно мілішає і стає кам’янистим. Але це нічого, «вовчі кораблі» вміють плавати і мілководдям, і в течії річок.
У нас у сезон плавання саме швартування в порту вже є бізнесом. Тут — це суцільна партизанщина, напевно вони ще не вигадали портового збору.
У мене є час.
Граю із золотою монетою.
Потім залишаю дороге пиво в жбані і заходжу до однієї з контор.
— Хай благословлять тебе боги, але нехай не побачать тебе, добра людино, — кричу я і продовжую гратися ґвіхтом. Оглядаю оригінальну зброю, що висить на стінах, тюки цінного хутра здаються примарами снігових лисиць.
У повітрі витає запах якихось екзотичних пахощів і духмяних смол.
Він встає і легенько всміхається, ховаючи долоні під пахвами. Стоїть у дверях, загороджуючи мені шлях. У глибині кімнати, за купою кованих скринь, двоє спітнілих і смердючих від випитого пива чоловіків устають із табуретів і стискають короткі, зручні в тісному бою сокири. Я їх не бачу. У одного печія, другий накульгує на ліву ногу, можливо, через затісний чобіт.
— Добре сказав, прибульцю, — каже купець ласкаво. — Хочеш щось купити у Копченого Уллє?
— Дехто казав мені, що в тебе є Предмети, що Діють. Але мені йдеться про справжні. Про такі, що прибули здалеку і справді Щось роблять.
— Іди на площу. Там повно тих, хто їх продає. Запитай у моряків. Вони привозять різні речі і навіть не знають, що воно таке. Я в таке лайно не влажу.
— Мені потрібно дещо особливе. І площу вже бачив. Я, звісно, прибув іздалеку, але навіть я знаю, що вартісні речі не продаються на прилавках. Шукаю те, що не з’явилося в цьому році.
— Тоді йди двома будинками далі, там мешкає Ґруль Солом’яний Пес. Може,
