Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Ми — спокійні люди, — цідить він. — Страндлінґи.

Цифрал гальмує на мить, підсовує мені неологізм «берегарі», а потім виправляє на «живуть-на-березі».

— Якби не те, що відбувається останнім часом, я б тобі відмовив. Не люблю чужинців удома. Але зараз триває війна богів. Сам Скіфанар Дерев’яний Плащ не прийняв одного разу дивного подорожнього і ось чим все закінчилося. Зараз дивні бродять світом. А ти дивний. До того ж, ти дав мені два шеклі чистим сріблом.

— Я йду в місто, — кажу йому. — Ти відпускаєш на ніч собак чи щось на зразок того?

— Постукай, і я тебе впущу. Звуся Лунф Гарячий Кремінь.

Він спостерігав, як я пристібаю меч і вдягаю плащ.

— Чужинцям не можна носити зброю в межах валів. Тільки ніж можеш узяти. Зараз час осіннього віче. Якщо вб’єш людину, тебе втоплять в сітці з вогняними вуграми. Такий закон Страндлінґів, Людей Берега. Однак, якщо хтось нападе на тебе першим і проллє твою кров або підніме зброю, нехай просто кухоль або кістку, ти маєш право захищатися. Але, якщо зможеш, то краще не вбивай. Можеш потім піти на віче і там його викликати. Під Деревом Вогню. Але не в межах частоколу. Кажу це тобі я, Лунф. Людина Берега. Прийми добру пораду і доживеш до часу, щоб заплатити мені ще два шеклі.

— Дякую, Гарячий Кременю. Я залишу меч. Підкажеш, що ще не можна робити?

Він знизує плечима:

— Можна все, що розсудливо. Не ображай чоловіків, жінок чи богів.

Я навіть задоволений. Меч важкий, плутається під ногами, чіпляється за плащ і привертає увагу. Я виходжу за ворота. Пірнаю в натовп і не маю наміру ображати чоловіків, жінок чи богів.

Треба йти туди, де людей найбільше. На пристань. Це широкий дерев’яний поміст, що тягнеться уздовж фйорду. Човни причалюють до кнехтів з грубо вирізаними візерунками, які, схоже, позначають постійні родові місця. На дерев’яних балках, опустивши ноги над водою, сидять люди, п’ють з рогів, грають в «короля» і якусь іншу гру, що полягає у жбурлянні жмені різьблених кубиків.

Це дивно, але вони вже не здаються мені надто екзотичними. Усе тут таке звичне. Усі носять штани, шнуровані вільні сорочки, обшиті стрічкою і затягнуті важкими ременями, а ще каптани з товстого сукна, іноді защебнуті срібними шпильками короткі плащі. Якби не ці пряжки, застібки і барвиста ткана тасьма, виглядали б зовсім звично. Такі собі мужики в штанях і полотняних сорочках. Просто злегка грубуваті. Навіть на Землі не викликали б ажіотажу. Жінки носять широкі, затягнуті в талії сукні, схожі на грецький пеплос, але з товстого полотна. Багатші носять на головах вільно накинуті хустки і ключі на поясі. Всі — і жінки, і чоловіки, і діти — не розлучаються з ножами.

Машинально озираюся. Не впевнений, чи впізнав би я своїх так легко. Одягнених як місцеві, з інших зачісками. Чи впізнаю я, скажімо, поголеного Фйолсфінна з бакенбардами? Бородатого Ван Дікена з підстриженим волоссям? Довговолосу Фрейхофф?

Мені потрібен якийсь ярмарок або корчма. Місце, де вдосталь людей, найкраще місцевих. Треба купити тутешній каптан і, може, таку шкіряну ярмулку. А ще я охоче чогось би з’їв.

Нарешті я знаходжу майданчик між дворами, заставлений дерев’яними прилавками. Тут є ряд столиків на козлах, і хтось продає пиво просто з бочок на возі. Але потрібен власний кухоль.

Під ногами трава перетворилася на багнюку, навколо крутяться худі собаки. Є багаття, біля якого якась добра людина продає запечені на залізній, підвішеній на ланцюгах сітці шматки нанизаного на палички м’яса і квадратних рибин, схожих на камбалу.

Все виглядає наче свято. Космічна стала.

Я купую собі кований ріг для пиття, оздоблений драконячими ніжками, і сідаю за стіл — туди, де ще є трохи місця. Скромно і з краю.

Жую шматок м’яса, запиваю солодкуватим каламутним пивом і спостерігаю. Така моя робота.

Місцеві відрізняються від моряків. Вони не настільки яскраво одягнені, здаються трохи спокійнішими, тримаються збоку, сидять за власними столами. Мовчазні і розважливі в рухах. Моряки виглядають і поводяться зухвало. У них коротко обрізане волосся і стрижені бороди, на щоках і плечах звиваються складні татуювання. Часто вбрані тільки в штани, іноді — в шкіряну жилетку на голе тіло. Їхня поведінка і зовнішній вигляд щось мені нагадують.

Ці сповнені ентузіазму крики в обличчя, коли зустрічаються два приятелі, гупання кубками об дерев’яну стільницю, ця показна веселість… Крики аж до почервонілих облич і здутих вен на скронях, жадібне питво просто з глечика.

Я робив у своєму житті багато різних речей. Часто обертався серед специфічних людей. Переганяв контрабандою машини через Сахару, ходив під вітрилами, жив на кораблі, їздив на мотоциклі, бували такі періоди, коли мене можна було зустріти там, де життя повне адреналіну і люди не роблять ті самі речі в той самий час.

Танцюють.

Тільки чоловіки і всього кілька жінок, теж татуйованих і настільки ж диких. Це не танок для друзів. Тупають по колу, збиваючи куряву, часом пара налітає на пару, вони вдаряються в повітрі торсами, часом луплять одне одного плечами в плечі, і все це під дикий ритм барабанів і якоїсь сопілки. Крики. Навіть не зрозуміло, це ще спів чи вже тільки ентузіазм.

Я починаю відчувати себе як удома.

Досить припаркувати поруч кілька мотоциклів або переодягнути тутешніх в мундири Іноземного легіону.

Вони вижили.

І радіють з цього.

Зовсім недавно їх нудило жовчю на хитких палубах «вовчих човнів», вони сцяли в штани від страху, ховаючись під щитами від дощу стріл на якомусь пляжі, або бігли крізь чуже місто у