Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
Вечоріло. Розаліна блукала Садом Чотирьох Святих навіть не вдивляючись у довжелезні ряди рожевих кущів і гарно висаджені квітники гортензій.
Якщо бути чесною, Ліна не була прикладом хорошої людини з добрим серцем, яких зазвичай переймали лише плаксиві історії і палаци з хмарин. Її хвилювали лише тренування з Ліафарами і вдосконалення військової справи Коронарних Лісів. Сталевий характер, холодний погляд і гострі слова – це все ідеально описувало майбутню королеву. Однак, вона не завжди була такою. Принаймні, до сімнадцяти років. Та після смерті батька – короля Адоная Пірейського, після того, як королева Фіна тяжко захворіла, після того, як Розаліні довелося самотужки виховувати свою молодшу сестру Мірабель, після всіх цих подій вона і стала такою. Негаразди викували дівчині сталевий характер. Звичайно, минуло вже багато років з тих пір, як вона востаннє бачилася з батьком, однак навіть через стільки часу Ліна любила приходити в сад і згадувати короля Адоная, як одного з найвеличніших правителів Елемстоуна. Він був жорстоким і мало кого міг зрозуміти, але Розаліна пишалася ним. Напевно, тому вона і стала такою. Схожою на батька.
Що ж… А Мірабель – двадцятидворічна дівчина з рудим волосся, що відливалося полум’ям, блідою шкірою і темно-синіми очима, завжди була тінню своєї сестри. Проте вона не жалілася. Бель ніколи не розуміла Розаліну і вирішила, що буде краще, якщо взагалі не траплятиметься їй на очі. Бувало, вона тікала у славетну на всі Коронарні і не тільки Ліси, Філармонію Стихій і годинами грала на скрипці в надії заглушити в собі всі переживання і постійні сварки із сестрою. І так… Як я взагалі могла забути про те, що було цілим світом для Бель. Всього дві речі – шалена любов до диригування та скрипки і величезна, незрозуміла їй самій, любов до Вієро Дьярві – так - так, брата короля Танкервілю – Касаліна Дьярві. Тож, якщо ви думали, що Мірабель була легковажною дівчиною, яку нічого не турбувало, так як всі важливі справи брала на себе Розаліна, то ви помиляєтесь. Бель була чудовим диригентом оркестру «Манцинелла», що давав концерти по всьому Елемстоуну на стороні Метафізентійців, звичайно, не рахуючи закриту країну Прірву Сандри і острів Втраченого, але з ними окрема історія. Майже весь час Мірабель проводила у Філармонії Стихій, вона любила цю справу і гадаю, вони з Вівіаном знайшли б спільну мову.
Що стосується Вієро, то це було коханням дитинства і з роками лише зміцнювалась. Хоча Бель часто ловила себе на думці, що незворотно звикла до нього. У Елемстоуні про їх стосунки знали абсолютно всі. Як я вже казала раніше, Метафізентійці не були здатні до сильних почуттів, однак вони могли чесно любити і це кохання справді було чесним. Вони довіряли один одному таємниці, могли говорити про що завгодно, а Вієро міг нескінченно слухати те, як грає йому на скрипці Мірабель. Вони бачилися не так часто через постійні концерти Бель і багато кілометрів між їх країнами, але свою любов один до одного вони зберігали навіть у такі нелегкі часи.
Але… Повернемося до Розаліни. В той вечір, гуляючи Садом Чотирьох Святих, вона думала про батька. Про те, як їй його не вистачає. А ще вона дякувала Святим за те, що подарували їй людину, з якою вона хоча б інколи забувала про проблеми – Кайла. Саме так… Пам’ятаєте, як колись Кайл розповідав про неї Елеонорі? Тоді він вже божеволів по Ель, однак ця історія не має лишитися осторонь. Те, що я вам зараз розкажу, сталося трохи раніше того, з чого почалася ця розповідь і чому саме так вона розпочалася. І не хвилюйтеся, це було до того, як Кайл зустрів Елеонору.
Розаліна поглянула на залізний меч, який вона стискала в руці. Прислухаючись до тихого співу Доліфів – маленьких комах, які були здатні проникати в розум людей і вносити деякі зміни, Ліна не помітила, як ледве не налетіла на незнайомця. Вона за секунду приставила до його горла меч, намагаючись зрозуміти як він опинився у саду.
-Тобі жити набридло?- Спокійно мовила Розаліна, вдивляючись крізь темряву в обличчя дивака.
-Принцеса Розаліна, чи не так?- Проігнорував той її запитання.
-Це я.- Заінтриговано відповіла вона.- Чому я не можу побачити твоє обличчя?
-Тому що я в масці.- Його голос здався їй знайомим. Однак вже тоді Розаліна відчула крижану темряву, якою віяло від нього, немов від антарктичного вітру.
-То зніми її.- Ліна перевела кінчик меча на маску, яка нагадувала ту, яку в давнину використовували для передавання смутку і жалю.
-Якщо я це зроблю, то моє перебування тут втратить будь-який сенс.- Сказав незнайомець, опустивши її меч.
-І хто ж ти такий і що ти робиш у моєму саду?
-Ти віриш у Святих?- Запитав він, вирішивши знову не відповідати.
-Вірю, на відміну від сестри.- Розаліна нахмурилася.- Але…
-Я Хранитель Священної Води в Колбі.- Перебив той Ліну.- І я не просто так прийшов до тебе.
-Чому я маю тобі вірити?
-Бо ти знаєш, що це правда, сонечко. І ти навіть знаєш чому я прийшов до тебе.
-Ні…- Розгубилася Розаліна.
-Святі і елементи мають знайти Обраних – тих, хто звільнить Елемстоун від ріки «Вода і камінь», поверне елементи на Санктичні гори і принесе довгожданий спокій у наш світ.
-Що це значить?
-Я хочу, щоб ти стала моєю Обраною.
-Чому я?- Несподівано запитала принцеса.
-Ти смілива, рішуча, місцями жорстока і безжальна. Хто, як не такі, як ти, врятують Елемсоун?
-Що ж, тоді ти прийшов за адресом, Святий.- Вона посміхнулася, переводячи погляд на меч.
-Однак… У мене є умова. Вважай, тест, за яким я переконаюся, що не помилився.
-Умова?- Розаліна вигнула брову.
-Саме так.- Незнайомець знизив голос.- Малесеньке випробування.
-І?
-Позбудься молодшої сестри.- Він заговорив пошепки.- Мірабель, так? Бо вона здатна зайняти твоє місце.
-Ти хочеш, щоб я вбила свою сестру?
-Я знаю, що ти можеш піти на все, щоб стати Обраною. Згадай хто ти. Розаліно, тобі немає рівних серед найсильніших воїнів, ти – майбутня королева Коронарних Лісів, смілива і безстрашна спадкоємиця трону величного Адоная. Смерть сестри тобі завадить?
