Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
***
Мірабель закінчила генеральну репетицію перед завтрашнім виступом. Під кінець дня руки і ноги зовсім не слухалися, однак вона мусила перевірити, чи готовий до концерту зал і попрощатися з оркестром, перед тим надихнувши їх мотиваційною промовою. Якщо вам стало цікаво, чому ж оркестр мав назву «Манцинелла», то все набагато простіше ніж здається. Засновником оркестру з давнини вважали переселенця із закритої країни – Прірви Сандри. Так як ця країна, як і всі, що знаходяться в Елемстоуні, була оточена лісами, а саме лісами з Манцинелового дерева, то в честь цих рослин і було вирішено назвати оркестр. Та, чесно кажучи, з Прірвою Сандри пов’язана дуже загадкова історія, яку я розкажу вам трохи згодом.
Бель стиснула в руці скрипку, востаннє подивившись на Філармонію Стихій, яка в нічну пору виблискувала перлами, а монументи відомих музичних діячів освітлювалися синьо-білим сяйвом. «Всі Метафізентійці вивчають природничі науки, досягають успіхів… І що зі мною не так?»- Подумала вона, прямуючи до Палацу Дощових Сутінків. Та, врешті-решт, Матафізентійці і Валентійці не були такими різними, як це їм нав’язували. Адже Метафізентійців цікавили точні науки, а Валентійців – лікувати людей. Вони займалися одною справою, лише інтерпретували її по різному. І те, що деяким не було властиво плакати через будь-яку дрібницю, ще не робило їх різними. «Але… Я не можу жити без музики. Тому, яке це взагалі має значення».- Мірабель пройшла через Сад Чотирьох Святих, вдихаючи аромат квітів і зайшла в палац.
Дивний погляд Розаліни привернув її увагу і Бель зіщулилася, намагаючись зрозуміти що відбувається. Складалося таке враження, що весь цей час вона чекала на сестру.
-Все гаразд?- Не витримала Мірабель, хоча рідко починала розмову першою.
-Ми з Кайлом розійшлися.- Відповіла Розаліна, не зводячи з сестри очей.
-Мені шкода…- Бель сіла поруч із Ліною і подивилася перед собою.- Хочеш про це поговорити?
-Ні. Все в минулому.
-Чому так сталося?- Мовила Мірабель.
-Гадаю, якщо я скажу тобі справжню причину, ти можеш засмутитися.
-А я тут до чого?- Здивувалася вона.
-Бель…- Ліна на секунду замовчала.- Попрощайся з мамою.
-Ні…- Обличчя Мірабель зблідніло ще більше.- Вона… Померла?
-З нею все добре.- Беземоційно говорила Розаліна.- Я хочу, щоб вона побачила тебе востаннє.
-Все настільки безнадійно?- Вона не могла збагнути навіщо сестра просить у неї це зробити.
-Я чекатиму тебе в саду.- Розаліна підійшла до скляних дверей, де поруч стояли гвардійці.
-Щось не так…- Прошепотіла собі Мірабель.
-І ще…- Вона повернулася до сестри.- Ти давно бачилася з Вієро?
-Декілька днів назад. Чому ти питаєш?
-Тепер я спокійна.
Мірабель повільно підіймалася сходами, досі роздумуючи над словами сестри. «Що це все значить?»- Намагалася зрозуміти вона, однак не було з цього приводу жодних думок. Бель зазирнула до покоїв матері, яка не зводила очей зі стелі.
-Привіт.- Прошепотіла принцеса, сідаючи до королеви Фіни на край ліжка.
-Була на репетиції?- Почувся ледве помітний голос мами.
-Так, щойно повернулася.- Вона трохи спохмурніла.- Як ти?
-Могло бути і гірше. Мені пощастило з чудовими дочками, чи не так?- Королева відвела очі в сторону.- Перший млинець нанівець…
Лікар, який щось записував у свій зошит, тихо вийшов з покоїв.
-З Розаліною.- Спробувала посміхнутися Мірабель, не даючи матері продовжити сумну для неї і досить заплутану історію.- Вона інколи буває не в настрої, однак Коронарні Ліси зараз тримаються на ній.
-З тобою теж.
-Я… Я лише граю на скрипці і диригую в оркестрі.
-В найславетнішому оркестрі.- Мовила королева.- І я бачу, що переді мною смілива дівчина, яка одного разу триматиме на собі не лише Коронарні Ліси, а і весь Елемстоун.
-Це радше доля для сестри. Мені вистачить лише тебе, музики і Вієро.
-І Вієро…- Тихо повторила королева Фіна.- Він справді любить тебе.
-Так. Нам добре разом.
-Хоч я і не виглядаю як людина, яка може чимось допомогти, але все ж таки, я прожила на світі трохи більше ніж ти і дещо можу сказати напевно.- Вона зітхнула.- Ви з ним разом, тому що так було завжди, з дитинства. Ви звикли бути разом. Чи зможеш ти, дивлячись мені в очі сказати, що кохаєш його?
-Я… Я…- Бель опустила погляд додолу.- Кохаю його, але…
-Але є дехто, до кого ти відчуваєш щось більше?
-На мене чекає Ліна.- Вирішила закінчити розмову Мірабель.- Дякую, що поговорила зі мною.- Вона доторкнулася до маминої щоки і, переводячи подих, підійшла до дверей.
-Як його звати?- Прошепотіла королева.
-Ніко. Але нам ніколи не бути разом. Я нізащо не покину Вієро.- Вона зачинила за собою двері.
-Знаю, доню.- Сказала вона до себе.- Як шкода, що Метафізентійці постійно ігнорують почуття. Нам слід вчитися у тих, хто по ту сторону ріки. Та, з рештою, Бель, ти єдина, хто здатна це зрозуміти.
Звичайно, ці слова Мірабель не чула. Вона прямувала до Саду Чотирьох Святих, намагаючись не думати про розмову з мамою і про те, чому сьогодні всі такі дивні. Розаліна споглядала на нічне небо і почувши шурхіт сукні, озирнулася до сестри. Майбутня королева тримала в руках щось схоже на Домаріус, однак запевняю вас, це був не він. Колись я вже казала про існування зброї, яку дозволено було використовувати лише під час війни. Але, схоже, жителям Елемстоуна було все одно на такі заборони. Домаріус не давав підкорити себе, але Хіларіус – його брат-близнюк, міг зробити це навіть без абсолютної сконцентрованості на силі, почуттях, навколишньому середовищу і думках. Розаліна тримала в руках Хіларіус і споглядала на молодшу сестру, яка вже встигла помітити в неї цю небезпечну зброю.
-Може ти, нарешті, поясниш що відбувається?- Трохи напружившись мовила Бель.
