Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
Звуки музичних інструментів хоча б трохи втамовували душевну біль Мірабель. Під час репетицій вона забувала про світ і відлітала у прекрасні думки про світле майбутнє. Але як тільки пролунала остання нота, Бель одразу прийшла до тями, усвідомлюючи, що Елемстоун от-от буде знищений. Наступні декілька днів після того, як Розаліна опустила завісу, принцеса провела у Філармонії Стихій, однак вона чудово розуміла, що якщо зараз нічого не зробити, ставатиме тільки гірше.
Вона мусила повернутися в палац і знайти Ніко, який теж дивним чином зник. Мірабель насторожувало те, що він досі не навідав її, хоча раніше його не можна було випхати з репетицій. «Це на нього не схоже».- Роздумувала Бель, неохоче ідучи в Палац Дощових Сутінків.- «З ним щось сталося».
Темні клаптики неба, що розвіювалися вітром, постійно повертали її у Храм Хранителя Білого Вугілля. Бель з острахом підвела очі догори, вдивляючись у чорні порожнечі. Наче хтось навмисне підпалив небо.
-Святі, нам потрібна ваша допомога.- Прошепотіла Мірабель, минаючи центральну браму міста і опиняючись у Саду Чотирьох Святих.- Одного разу ви врятували мене, однак Елемстоун набагато важливіший за мене.
Вона пройшла повз квітники і висаджені довгими лініями кущі, згадуючи, як натрапила на дивного незнайомця, коли вирішила втекти з палацу після того, як Розаліна знищила елемент. Міркування щодо тої зустрічі гуть полонили голову принцеси, аж поки Бель не підійшла до скляних дверей. Тих самих, де вона розмовляла з Ліафарами Королівської Гвардії. Або не зовсім розмовляла…
Донеслися дивні звуки чи то натовпу, чи то армії. Спершу Бель не звернула на це увагу, однак звук переростав у справжній крик і вирішивши, що вона навідається до Розаліни і матері пізніше, повернула до Вежі Слави і Волі, або як називали самі мешканці цієї вежі – ВСВ. Насправді ж, там знаходилася Королівська Гвардія. Там проходили щоденні тренування і це було улюбленим місцем Розаліни. Вежу оточувала довжелезна стіна – казарми, і велика площа для урочистих подій. Майже вся армія – це були Ліафари, однак жителі Коронарних Лісів належали до найсильнішої частини армії – до Повітряного Легіону. Але, схоже, ці ряди зовсім скоро мала поповнити армія Танкервілю.
Мірабель пройшла повз залізні ворота, що виводили одразу на площу, де, на її здивування, була вся Королівська Гвардія. «Сьогодні якесь свято?»- Не розуміючи що відбувається, подумала Бель. Вона протиснулася крізь залізні обладунки і янгольські крила Ліафарів, намагаючись опинитися попереду. Погляди армії були прикуті до Вежі Слави і Волі і зовсім скоро постала мертва тиша. Принцеса завмерла в очікуванні чогось непередбачуваного, а через мить почула голос сестри.
Розаліна стояла на балконі, що виходив одразу на головну площу. Мільйони очей з цікавістю дивилися на неї, а деякі вже здогадувалися для чого майбутня королева зібрала всіх сьогодні. Позаду неї стояв ще дехто, не рахуючи Ліафарів. Це був Касалін Дьярві. Король Танкервілю і старший брат Вієро. Про нього ходили різні чутки, однак найпоширенішою була плітка про те, що він погодився на співпрацю з Розаліною тільки через те, що з дитинства був закоханий у неї. Напевно, це була неправда, однак дійсно, чому він так просто погодився віддати їй свою армію?
-А він що тут робить?- Підозріло мовила Бель сама до себе.- Знову.
Касалін Дьярві представляв собою високого, гаразд, дуже високого двадцяти семирічного парубка зі світлим, кольору яблук сорту Муцу, коротким волоссям, довгим і рівним носом і тоненькими губами. Його обличчя майже зливалося з його волоссям, але великі жовто-коричневі очі виділялися на фоні цієї блідої маси. Він постійно носив чорні речі і я навіть не впевнена чи він колись надягав щось світліше, ніж темно-синій плащ. Мірабель ніколи не долюблювала Касаліна, однак їй часто доводилося спілкуватися з ним через те, що постійно навідувала Вієро. Касалін ніколи не говорив з нею із великим інтузіазмом, а його беземоційний голос міг змусити заснути будь-кого. Він був королем Танкервілю і зайняв престол відносно недавно, після смерті батька – найкращого друга Адоная. Це тому вони знали один одного із самого дитинства.
Якщо вам цікаво, то мешканцями Танкервілю, включаючи королівську династію, були досить незвичайні істоти, які були створені тим Святим, що і жителі Королівства Фава. Вони були Ельфами. Ці створіння мали тоненькі, майже прозорі крила, їх великі загострені вуха чули в декілька разів краще за інших, на їх тілі рани загоювалися за лічені секунди і вони були здатні перетворювати магію будь-якого типу у нейтральну, а також могли повернути її у початковий стан.
Тому було дивно бачити Касаліна у постійно чорному одязі з похмурим настроєм і прозорими крилами позаду. Що ж, повернемося до головної площі.
-Я знаю, що кожен, хто зараз чує і бачить мене, відданий короні і коронарському престолу.- Голос Розалін луною пронісся над Мірабель.- Однак, не забувайте одну річ… Це я корона і престол. Із сьогоднішнього дня тільки мені ви мусите підкоритися.
-Це неповага до метрі.- Пробубніла Бель.
-Від сьогодні я – ваша єдина королева, чиї накази мусять бути виконані без роздумів!
-Що..?- Бель декілька секунд не могла поворушитися.- Мама…
-Її величність королева Фіна відправилася до Вищих Духів цієї ночі…- Продовжувала Ліна.
-Ні…- Мірабель намагалася заперечувати собі почуте.
Хтось позаду схопив її і відтягнув до менш людної частини площі.
-Відпустіть мене..!- Скрикнула Бель, поки не побачила того, хто це зробив.- Вієро?
-Привіт.- Він озирався по сторонам, наче ховався від когось.
-Як ти мене знайшов?
-Побачив, як ти заходиш у гвардійські ворота.- Вієро рухався до виходу з нескінченної площі.
-Як вам відомо, бар’єр, що стримував сили Метафізентійців і Валентійців зруйнований.- Продовжувала Розаліна.- Я оголошую інтенсивну підготовку до війни. Головнокомандуючий Повітряного Легіону – найсильнішого легіону, матиме що вам сказати, однак перед цим, маю попередити, що невелика кількість гвардійців повинні вирушити до ріки «Вода і камінь» аби впевнитися у тому, що перехід через неї можливий. Я вирушу разом з вами.
