Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Щось не так…- Промовила Розаліна, але в її голосі не було ні стурбованості, ні страху.
-Елемстоун… Руйнується?- Нажахано сказала Мірабель, споглядаючи на небо, яке розліталося на клаптики.
-У статті не було сказано про те, що на небі з’являться чорні діри. Можливо це тимчасово?
-Я не знаю. Це ж ти у нас претендувала на роль Святої.- Бель розлючено поглянула на сестру.- Що ти накоїла?
-Головне, що бар’єр більше не завадить мені у моїх планах. І якщо ти так хочеш, можеш повернути елемент назад у ріку. Він мені більше не потрібен.- Ліна востаннє подивилася на небо і попрямувала у сторону Палацу Дощових Сутінків.
-Ти не зможеш піти на Валентійців з війною, поки жива королева.
-Маєш рацію. Але хто знає, можливо королеві лишилося зовсім трохи.- Вона зникла за деревами саду.
-Елемент…- Пошепки мовила Мірабель.
Вона кинулася назад до храму в надії знайти Священну Воду в Колбі в цілості і збереженості, однак порожня Колба самотньо лежала на холодній підлозі біля тої посудини.
-Це ж неможливо…- Бель нахилилася над елементом.- Священна Вода ніколи не закінчується.
Однак, як казав Ніко: «Ні в чому не можна бути таким впевненим». Колба дійсно була порожньою.
-Елемент знищений.- З острахом сказала собі Мірабель.- Це значить, що Елемстоун руйнується. Без елементів у річці він ще тримався, однак якщо один з них знищений, наступає кінець цьому світу…
Так. Священна Вода в Колбі була знищена, а Елемстоун починав зворотній відлік до своєї смерті. І нехай на стороні Валентійців ще не було цих страшенних отворів на небі, вони чудово розуміли, що відбувається щось жахливе. Зруйнований елемент тягнув у прірву абсолютно всіх.
Мірабель підняла Колбу, на якій з’явилися темні тріщини. Вона ледве дихала, тримаючи в руках те, що так сильно хотіла врятувати. «Це кінець. Немає дороги назад». Вона вийшла у Сад Чотирьох Святих, все ще не в змозі відірвати погляд від склянки. Саме так, тепер лише звичайної склянки, де колись знаходилася духовна рідина. Вона відчула дивні поштовхи на землі і через мить Елемстоун охопили сильні землетруси. Мірабель впала на суху землю, тримаючись за дерево і не відпускаючи Колбу. Щось мокре крапнуло на її щоку. Метафізентійцям було не дуже властиво плакати, однак зараз Мірабель відчувала, як сльози обпікають очі. «Ні… Це що, сльози..?»- Вона відчувала біль за свою батьківщину, за невинних людей, які мали от-от померти у безглуздій війні.
Вічне море затоплювало великі території країн, поки землетрус не вдалося зупинити. Дякувати Природі, Метафізентійці були спроможні і на таке. Мірабель лежала на землі, перебираючи в голові всі варіанти, аби виправити помилки Розаліни. Вона стискала в руці Колбу і дивилася на небо, яке клаптиками розвіювалося в повітрі. «Ніко має знати».- Втішала себе Бель.- «Він завжди все знає».
З любов'ю, Анеллая
