Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Мені потрібна лише Священна Вода в Колбі і кров людини, до якої я відчуваю найбільшу любов… 

-Мама.- Мірабель зі швидкістю світла полетіла на перший поверх до виходу.

-Але за допомогу я хочу дещо попросити в тебе…- Донеслися ледь помітні слова Касаліна, перш ніж Бель опинилася занадто далеко від них.

«Якщо це правда, значить вона не зупиниться ні перед чим. Вона готова була колись і мене вбити, оком не кліпнувши».- Дівчина прокручувала в голові всю розмову Касаліна і Розаліни.- «Святі… Вона хоче розпочати найбільшу війну за всі часи існування Елемстоуна. Вона… Божевільна».

   Мірабель вибігла з Палацу Дощових Сутінків і попрямувала туди, де мала зустрітися з найкращим другом. Її руде, майже червоне, волосся розліталося на всі боки, а в темно-синіх очах можна було знайти страх і неймовірну стурбованість за долю матері і Елемстоуна.  

   Біля квітника з гортензіями стояв молодий високий юнак з чорним, що діставало до плечей, хвилястим волоссям і здивованими очима кольору фісташки. А його шрам, який починався із зовнішнього кутка правого ока і закінчувався підборіддям, лише надавав йому мужності і краси. 

-Де ти в біса був?- Заговорила Мірабель, ледве дихаючи від такої пробіжки.- Я чекала годину поки не вирішила навідатися до Розаліни.

-Що сталося?- Він не звернув увагу на її запитання.

-Жахливе, Ніко… Сталося дещо дуже жахливе.- Вона опустилася на землю, все ще хапаючи повітря.- Розаліна хоче скинути завісу між здібностями Валентійців і Метафізентійців і захопити Елемстоун. 

-Що?- Він посміхнувся від почутого.

-Це зовсім не смішно.- Бель кинула на нього роздратований погляд.- Вона хоче піти з війною на ту сторону…

-І яким чином вона збирається перетинати ріку?

-Вона думає, що ріка пропускає лише тих, хто володіє силами Валентійців. Однак якщо бар’єр паде, тоді наші народи зможуть використовувати свій дар один на одного і ріка дозволить перейти на інший берег. Як нам, так і їм.

-Чому вона вирішила, що ріка пропускає за тим, якою силою ти володієш?- Здивувався Ніко.- Можливо, справа в тому, що на дні ріки «Вода і Камінь» ховається щось більш небезпечне? Вона про це не подумала?

-Ліна переконана в тому, що вона права.- Зі страхом говорила Мірабель.- Ніко… Їй потрібна Священна Вода в Колбі і кров моєї матері. Всім відомо, що цей елемент не в річці і вона шукатиме його. Допоможи мені…- Вона встала на ноги.- Допоможи мені врятувати Елемстоун і маму. Я знаю, що ти знаєш де він. Просто скажи мені де.

-Бель… Заспокойся.- Він доторкнувся до її плечей.- Він потрібен Вівіану, але… Гаразд, я скажу тобі де він.

-Хто такий Вівіан?- Не розуміючи запитала Мірабель.

-Це неважливо. Просто…

-Дякую!- Вона посміхнулася.- Ти дійсно найкращий друг. Але, схоже, сьогоднішні плани треба скасувати. 

-Це дрібниці.- Ніко прибрав з обличчя волосся.

-Звідки ти все знаєш?- Досить неочікувано спитала Бель.- Ми знайомі вже більше року, однак інколи у мене таке враження, що ти в Елемстоуні вже сотні років. 

-Я вже казав тобі, що моя родин з покон віків займалася вивченням історії Елемстоуна. 

-Все гаразд… Я вірю тобі.- Мірабель тяжко зітхнула.- Останнім часом стільки всього відбувається. І я не знаю що робити.- Вона трохи помовчала.- Ліна хоче помститися Святим. Вона так і сказала Касаліну.

-Гадаю, вона хоче помститися Святому.- Мовив Ніко.- Одному Святому. 

-Раніше я думала, що Святі – лише вигадка, однак після тої ночі… Один із Святих  врятував мене, а я навіть не подякувала йому. Вони повинні завадити їй, так, Ніко?

-Вони… Вони не такі непереможні, якими їх постійно описують.- Ніко подивився на квіти.- Знаєш, колись мені доводилося зустріти людину, яка не вірила в Святих. З дитинства. Вона називала їх егоїстами і відмовлялася від їх допомоги.

-І що сталося потім?

-Потім?- Він на хвилинку задумався.- Вона зустріла їх. Одного на своєму випускному, а іншого на Санктичних горах. 

-Напевно, вона була дуже особлива, якщо їй вдалося їх зустріти?- Припустила Бель.

-Так… Вона була особлива. 

-А я ніколи не бачила Святих. Лише через призму свідомості, що одразу мене покинула.

-Ні в чому не можна бути таким впевненим.- Ніко посміхнувся.

-Напевно… Але… Як склалася її доля? Тої людини?

-Вона повернула загублений тисячу років тому елемент Елемстоуна у ріку.

-Нічого собі.- Здивувалася Мірабель.- Я… Я повинна завадити Ліні. Тоді і я поверну Священну Воду в Колбі Елемстоуну. І нехай Святі не поспішають мені на допомогу, я знаю, що роблю все правильно.

-Що ти збираєшся робити?

-Ти скажеш мені де знаходиться елемент, а я знайду його і поверну у ріку. Все дуже просто. Розаліна не опустить бар’єр і не почне війну. 

-Я скажу тобі де він, але це станеться завтра.- Мовив Ніко.

-Чому завтра?- Мірабель спохмурніла.

-Тому що до цього моменту Священна Вода в Колбі потрібна ще одному елементу Елемстоуна.- Пояснив він.- До того ж, якщо ти захочеш, я можу піти з тобою, Бель.

-Ні. Я маю зробити це одна, аби не привертати увагу Ліни. Вона може відслідкувати портал. 

-Гемптон-Корт… Лондон… Ти одразу зрозумієш, що це він.- Сказав Ніко пошепки.- Завтра біля ріки у такий самий час.- Він лише на останок подарував Бель теплий погляд і зник за фруктовими деревами саду. 

   Донеслися дивні звуки з кущів червоної смородини, а коли Мірабель туди зазирнула, вже нікого не було. Вона дочекалася, поки настане час вечері і повернулася до Палацу Дощових Сутінків і ще весь вечір вислуховувала від сестри за скоєне біля вхідних дверей.

   Того ж вечора до Розаліни завітав Ліафар, який підступно наглядав за Бель і чув майже всю їхню розмову з Ніко. Саме так майбутня королева і дізналася про те, що її молодша сестра хоче стати на заваді її грандіозним планам. Вона наказала двом залізним янголам слідкувати за нею до самого елементу і що б не сталося, принести Заповітне Біле Вугілля особисто їй в руки. І як добре, що Мірабель помітила своїх ворогів ще задовго до того, як здобула Священну Воду в Колбі.