Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

«ви нічого не бачите»

«ви не можете цього відчинити»

«ви одержуєте 89 очок ДОСВІДУ за вдало відчинений багажник».

— Що це?

Майже навпомацки іржавий метал. Як ворухнути мишкою:

— Клак-клак, — і натиснути на F1:

— Оце:

«металевий брухт»

— А я можу?

«Ви Можете Використати Це»

Якщо, звісно, вистачить «пунктів сили».

— Аго-о-ов!

— Там нікого нема.

Огледітися й пошкодувати, що багаття таке маленьке.

— А де вони?

— Хто?

— Підземні мешканці.

— Ще коли був перший підземний вибух…

— Вийди до мене.

— Гарний брухт.

— Вийди.

— І великий пістолет.

— Та вийди ж бо.

І посміхнувшись, він увімкне фари своєї машини та вийде на світло.

Мешканець Міста, яке Не Витримало Вибуху. Представник п’ятого покоління людей, що не відали нічого, крім червоно-чорного неба.

Машина. Ну, майже… Майже машина — дім, танк, фрагмент фортечного муру, «штурмовик-19», «дробар каменів та стін».

Довгі поли плаща, намотаний на ліву руку ремінь поламаної гвинтівки.

— Ядерний Чоловік.

— Та ні.

— Мешканець руйновищ.

— Це моє Місто.

— Той, що Вижив.

— Один із Тих, Що Вижили.

— У час Великого Вибуху?

— У час цієї війни.

І не попередивши:

— Обережно! — схопив мене за плече, пригнув і стрельнув над моєю головою.

— Гах! — тричі. З трьох стволів: — Гах-Гах-Гах!!!

І двоє високих чоловіків у довгих чорних плащах упали на каміння.

— Дякую, що врятував мене.

— То їдемо?

— Їдемо, — в його майже машині. В його оселі, танкові, «штурмовику-19». Тримаючись за якийсь нерівний гак, що дзеленчав ланцюгами.

Два прожектори освітлювали нам дорогу.

Машина-штурмовик-дім летіла крізь місто. Торох! Прохромлюючи стіни. Торох! Здіймаючи в повітря каміння. Гусеничним гуркотом розганяючи чудовиськ.

Поворот, скреготіння та брязкіт — і очі, що спалахнули серед руїн.

— Хто це?

Чудовиська стрибають на руйновищі. Гарчать. Розмахують довгими руками. Люто деруть на собі майже зогниле рам’я.

— Вони безпечні.

Постріл у повітря:

— Бах!

І вони щезли. Руїни знову безгомінні.

Поворот — скреготіння та брязкіт. Вивіска «Ми зробимо для вас…».

— Торох! — рухнули на нас цеглини. Через головний вхід зруйнованої крамниці.

Повз штурмовик, що мигнув з віддаленого перехрестя прожектором.

— Загальмуйте!

Підняти люки.

— Вони не завдадуть нам жодної шкоди. Якщо ми не впиратимемося.

По очах б’є сліпуче світло миготливого прожектора:

— Можете їхати далі.

Закляклий на роздоріжжі поліційний штурмовик. Скелети на обгорілих сидіннях. Уже без снарядів та кулеметних стрічок. Витрачаючи останні батареї на роботу єдиного вцілілого прожектора:

— Загальмуйте!

— Він завжди стояв тут, — частина його світу, нові легенди натомість знищених Вибухом. — Не можна проїхати й не зупинитися. Не можна підійти до нього, щоб не померти. Не можна вимовити вголос напис на ньому, бо інакше він прийде до тебе глупої ночі.

— Не можна проїхати й не зупинитися.

Ті, котрі мчали нам навздогін, теж загальмували й дозволили штурмовику з написом «поліція» на борту засліпити їх.