Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Можете їхати.

Гуркотіння трьох машин-фортець.

— Гробарі.

— Вони їдуть услід за нами.

— Спустошувачі могил.

Тут будь-яка купа каміння була чиєюсь могилою. Підняти камінь — порушити чийсь спокій.

Але ж усі померли.

— Я ще живий.

А допоки він живий, не дозволить їм оскверняти своє Місто, яке стало могилами.

Один із тих, що вижили. Скільки їх у цьому місті? Троє? П’ятеро? Семеро тих, котрі оберігають святий супокій мертвих?

— Цвинтарний сторож, — кошлата борода, усмішка без передніх зубів.

— Охоронець Могил, — здоровенні кулаки, рівна спина, широкі плечі.

— Нічна Сторожа, — усміхнені близнюки.

— Ромул і Рем?

— Йоскех і Теймауїт.

— Пташка, — малесенька дівчина в довгому плащі.

— Безмовний Воїн, — ніс починається від середини лоба, чуб на потилиці заплетений у довгу косу.

І останній з Тих, Що Вижили:

— Тепер ти знаєш нас.

Машини стоять кружка. Сім сторожових башт.

Автономне чергування семи величезних «штурмовиків».

— Прошу ввести команду в дію.

— Знищення.

— Прошу обрати, — список на цілий екран: — Спустошувачі могил, Нічні чудовиська, Збирачі черепів, Осквернителі, Мисливці Вісім, Ті, Що Волають у Темряві, Обпалені Виб…

— Мисливці Вісім?

— Можливо, що їх нема. Я лишень чув, ніби вони є.

Опуститись навпочіпки біля двох застрелених чоловіків.

Гробарі. Але не Мисливці Вісім.

Багаття й ті, що сидять довкола нього. Їх охороняють машини — сім сторожових башт, удають, ніби сплять. Пронизливий крик Волаючої в Темряві, безгучно-повільний поворот гармати в її бік.

І цвинтарний Сторож:

— Я пам’ятаю світло з неба. Воно, здається, було тепле й жовте. Я пам’ятаю, як сріблився в ньому пил.

— І я пам’ятаю братів своїх та сестер, — Охоронець Могил. — Ми бачилися на м’якому килимі, а наш батько сидів за столом та посміхався до нас.

— А я нічого не пам’ятаю, — зітхнула Пташка. — Лиш кольорові кульки.

— А потім усе зникло. Загуркотіло й стихло.

— Не стало ні стола, ні сестер, ні братів. Лише килим серед цегляних пагорбів.

— Розкажи ліпше, як ти мене знайшов.

— Потім, — сказав Цвинтарний Сторож.

А Охоронець Могил вів далі:

— Але вони не померли. Вони все ще жили. Хоч правда, я не бачив їх. Одначе я знав, що їхня старша сестра приносить мені хліб, а її мати вечорами співає для мене. Батько всміхавсь, а брати бавилися зі мною.

Зграя Гробарів. Затуливши очі світлонепроникними окулярами, чоловіки в довгополих плащах.

— Вони прийшли з реготом. Вони сказали мені: «Ходімо з нами». Вони спаплюжили могилу моєї родини. Вони забрали все, що там було, убили моїх братів, мою матір, мого батька та моїх сестер.

— Ти вирішив помститися?

— У Нашому Місті багато могил. І я можу захистити бодай дещицю з них.

— А я пам’ятаю лишень кольорові кульки. — Дівчинку знайшов у колисці тоді ще безбородий Сторож. — І я знаю, як Сторож знайшов мене.

— Пташка.

Пташка знищила більше Гробарів, ніж я — Диких Псів.

На мене дивиться «дробар каміння й стін»:

— Ім’я після ініціації?

— Крихітка.

І, не обертаючись, до Охоронця Могил:

— Занести її в пам’ять?

— Ти спустошувала могили?

— Я шукала інструменти в багажниках безколісних машин.

— Занести її в пам’ять?

— Поки що зачекаємо.

Але до цього