Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Мимо камінних монолітів, мимо руїн та мохів.
— Станція Ман.
— Станція Маніпого.
— Наступна зупинка Гаййя.
— Вихід через двері праворуч.
— Станція Людино-Пацюків.
— Маленький янгол…
— Людино-Пацюк…
— Ти вбила їх?
— Так…
— Усіх?
— Усіх, до ноги. Навіть ту, котра обернулася мною.
Кинути йому до ніг голови тварюк чи показати йому мою книгу? Картинку «Крихітка знищує останню почвару»…
— Що тобі подарувати на згадку?
— Олівець, — щоб, сівши у вагон, помахати їм рукою, а потім провести на аркуші лінію:
— Шшшииих.
Просто лінію «_____________».
Що закреслила б: «тварюки, демони, людино-пацюки».
Натомість прочитати:
— Мисливці вісім. Ожилі мертвяки.
Розділ 1А потім стояти під відкритим люком і дивитись у небо, намагатися побачити зірки.
— Адже це, як у колодязі. А з будь-якого колодязя можна побачити зірки. Навіть удень…
Підійматися, ступаючи скобами сходів. Чути віддалений вуличний гамір, а потім, опинившись на маленькій тихій вуличці, озирнутись на вищання гальм і злетіти в повітря від удару капотом.
— Бббааах!
Удар і вищання гальм.
— Мисливці вісім?
Яку відповідь можна почути на дні колодязя із назвою «чорнота»?
Крихітка загубила сама себе.
— Це мисливці?
Я впала, мов солом’яний манекен, без почуттів і думок. Окрім однієї:
— Це мисливці вісім?
Удар і політ.
— Агов, де ти, Крихітко?
— Її нема.
Є лише безтямний манекен.
Пітні долоні, гарячково-хворобливі очі, — він затягне мене до свого пожмаканого від ста таких ударів авта й пожене геть із міста.
— Це мисливці вісім?
— Ні. Крихітко, це Убивець Жінок.
Розділ 2— Сьогодні свято.
Я лежала зв’язаною на траві, а він утикав довкола мене свічки для торта.
— Сьогодні в нас урочистості.
— Відпусти мене.
— Може, й відпущу, — озвався чоловік, стоячи навпочіпки. — На честь свята, — він підправив свічку. — А може, й ні. Бо ж сьогодні моє свято, а не твоє.
— Свято?
— Сто перша дівчина….
Нескінченний коридор тоненьких кісток. Замурованих у стіни скелетів.
Це ті, кого він убив.
Він креснув сірником, але я загасила його.
— Відпусти мене.
— Ні.
Він запалив сірника:
— Черк.
— Фу, — загасила й цього.
— Лясь, — він дав мені ляпаса.
— Відпусти мене.
— Черк… Черк…
— Я це все вже бачила. Відпусти.
Черк… Черк… Сірник не загорявся.
На верхівці пагорба. За Місто, що потопало у вечірньому тумані.
Черк.
— Свято.
Черк. Черк.
Сірник загорівся…
З гуркотом. Стіною всепоглинаючого вогню…
Який згубив усе довкіл…
