Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Коли йому все-таки вдалося змусити її замовкнути, він довідався, що її звуть Ганна, що їй дев’ятнадцять і що в інститут вона зможе повернутися лише через півроку, а поки що…
І він узяв Біблію та почав їй читати. З першого вірша першої книги:
— Спочатку було Слово…
А потім підвів очі та посміхаючись запитав:
— Їсти хочеш?
— Хочу, — сказала вона.
— Ото й добре.
— Непогано, — мовив Вовк. — Навіть дуже непогано…
Розділ 23А в Алекса була його маленька Продавщиця Любові. Й він був із нею щасливий.
Аж поки настав вечір.
І він залишився сам на сам із прикутим до стіни демоном та зрозумів, що втратив геть чисто все. Усе закінчилось, і якщо більше нічого не буде, то…
— Що ж, побачимо.
Він підвівся.
На вечерю в нього був сир. Він застебнув кобуру. Він вийшов з дому. Він поїхав у метро. Його доля дочекалася його, хоч він не сподівався зустрітися з нею.
Він притулився спиною до скляних дверей і читав газету. З чиєїсь згорнутої парасолі йому капало на черевики, то Алекс подумав: чи не час їх міняти, коли вони вже пропускають вологу?
І він прийшов у порожню квартиру з причепленими до лампи прозорими крилами.
— Шкода, — мовив він, побачивши, що тут нікого нема.
— Чого тобі шкода? — спитав майор Конт і посміхнувся до Інги, яка стояла поруч із ним.
— Не жалкуй, сину мій, — сказав Отець Є, — бо жалість…
— То годі, — відповів Алекс і посміхнувся до них усіх: — На полювання?
— Безперечно.
Отепер він теж був щасливий, адже для нього таке життя — найкраще.
Розділ 24— Проведеш мене? — спитала я.
— Під землю? — поцікавився Вовк.
— До великих-великих пацюків.
— Не хочу, — сказав він.
— Ну, то бодай до входу в метро…
І ось у Місті, де я народилася, в Місті, в якому люди ні в що не вірять, поїзд метро, їдучи від колишнього «Л» до великого «К», зупинився на неіснуючій станції — вона освітлюється стовпцями свічок, споруджена багато тисячоліть тому, оздоблена колонами зі стародавнім різьбленням, з незрячим черговим край платформи:
— Пересадка…
І дзеленькання дзвоника.
— Пересадка, — та:
— Дзень-дзень-дзень-дзень!
Частина шоста«Крихітка та кінець світу»
Дзень-дзень-дзень-дзень!
— Вітаю, — я стояла позад нього.
Тож він озирнувся.
— Здорова будь.
Сліпий Черговий по Станції.
— Мені треба їхати.
— Ось твій поїзд, — він кивнув на відчинені двері.
— Дякую.
Зі склянкою чаю з гримкотливою ложечкою. Крізь тунелі, під мостами підземних річок, повз перекриті занедбані шахти.
Мимо військових із підземних баз:
— Егей, Крихітко!
Мимо шахтарів, котрі світили мені лампочками касок:
— Привіт!
Мимо безгубих горгуль, котрі проте мені радо всміхалися:
— Ми
