Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Я проводжу виховну роботу серед твоїх однокурсниць, — пояснила у відповідь на здивований Єгорів погляд. — Бачиш, що вони мені влаштували?

І вона широким жестом обвела безлад у кімнаті. Єгор зніяковів: вигляд дівочих трусів на ліжку змусив його нервово відвести погляд.

— Пробач їм. Розумієш, у нас на першому курсі…

— Ти думаєш, я не вчилася на першому курсі? — Сашка примружилася.

— У вас було те саме?

— Ну, звичайно. І нічого, живі.

Єгор зітхнув.

— Я хотів з тобою поговорити… Сашко.

— Говори. — Сашка посміхнулася. — Заварити тобі чаю? Ходімо на кухню, там хоч труси абиде не валяються…

Вона вийшла в коридор слідом за Єгором, замкнула двері й ключ поклала в кишеню. Нехай побігають, кози, за ключем.

— Я влітку на Сакко і Ванцетті липи назбирала. Знаєш, як вона цвіте! Бджоли просто шаленіють… Суцільний гул стоїть… І пахне липою по всій вулиці й у кімнаті, якщо вікон не зачиняти…

— Ти влітку додому не їздила?

— Їздила на два тижні… А так у нас була практика… Нічого особливого, вишні збирали, — Сашка говорила легко, й цієї миті їй самій здавалося, що літо з липою та вишнями було простим і безтурботним, справжнім студентським літом. — Я на вишні потім дивитися не могла. І липи насушила цілу бляшанку. Тобі після холодної води — саме те, що треба.

Вона поставила чайник.

— А як ти опинилася на березі? — запитав Єгор, протираючи ганчіркою клейонку на столі.

— Гуляла, — коротко відповіла Сашка. Підняла кришку великої бляшаної банки, вдихнула дух липи. — Бачу — ви борсаєтеся… Як він, такий п’яний, на місток зійшов?

— Не такий уже він був п’яний, — сказав Єгор. — Просто… Ну, розумієш.

— Ганьба, — коротко сказала Сашка й подумала, що за кілька хвилин до події на річці сама дивилася на місток, приміряючись. У чашках запузирився окріп, сухі липові квітки почали стрімко набухати, над столом поплив чудовий запах.

— Здорово. — Єгор принюхався, його ніздрі здригнулися. — Саш… А кросівки ти навіщо скинула? Там, на березі?

Сашка поставила чайник на місце. Зняла з полиці цукорницю з відбитою ручкою.

— Відверто кажучи… А що мені було робити? Хотіла, напевно, за вами пірнати… Рятувати. — Вона криво посміхнулася, не дивлячись на Єгора.

— Дякую, — по короткій мовчанці сказав Єгор.

— Та за що?

Єгор присунув до себе чашку, поклав долоні на теплий фаянс.

— Це Степанко. Задовбав своїми істериками… Щодня речі збирає, додому, каже, їду! Щоранку розбирає знову. Послав матері телеграму… Вона перенервувала, тільки про нього, напевне, й думала і ось — вулицю переходила, під машину потрапила, тепер у лікарні лежить зі струсом. У Степанка ще брат є, старший… Я з ним по телефону говорив. Він каже, що Степанко з дитинства істерики здіймає, матір лякає. З піонертабору листа прислав, що їх щурячим м’ясом годують… Ось брат і думає, що він знову виламується, вигадує всяке, не хоче в самостійне життя, хоче в мами під крильцем. А я… розумієш, Саш, я ж брата Стьопчиного слухаю… І потакую! Атож, кажу, в нас гарний вуз, нормальні умови… Зрозуміло, звичайно, общага — це не вдома… А Степанкові кажу потім: що ж ти робиш, ідіот? Матір пожалій хоча б. А він… Бачиш як.

— Бачу, — сказала Сашка. — Він вчиться?

— Яке там! Нашапрепод за фахом, Ірина Анатоліївна, його на кожному занятті дрючить, доповідну обіцяє подати кураторові…

— «Обіцяє», — гірко повторила Сашка. — Я один тільки раз заняття пропустила… випадково. А наш Портнов відразу доповідну написав. І… — Сашка махнула рукою. — Скажи цьому Степанкові, якщо не здасть зимову сесію…

Вона затнулася. Не хотілось уголос вимовляти все, що крутилося на кінчику язика.

— Ти здорово його витяг, — посміхнулася, змінюючи тему. — І відкачав краще за будь-яку «швидку». Де навчився?

* * *

Вони сиділи на кухні години зо дві з половиною. Єгор прогуляв філософію й математику. Хтось приходив, ішов, курив, сміявся, тхнуло пригорілим молоком; Єгор запевняв, що липовий чай, і тільки він врятує його від неминучої застуди, тому вони випили ще по чашечці, потім іще й іще.

Його батьки були лікарі «швидкої допомоги». Він сам збирався стати лікарем. Навіть устиг провчитися два роки в медичному, коли з’явилася Лілія Попова, його куратор, і перекреслила всі плани на майбутнє.

Сашка слухала й кивала. З розповіді Єгора виходило, що Попова нічим не краща за Коженникова. Лише за одне літо їй вдалося переконливо довести дорослому, впевненому в собі Єгорові, що світ влаштовано зовсім не так, як він дотепер думав. І що в нього не залишається нічого іншого — тільки покинути медичний, де він два курси вчився на «відмінно», і їхати в невідоме містечко, в незрозумілий інститут — першокурсником.

— Батьки були в шоці… Але розумієш, які справи: в батька саме пішов один проект… Це означає, якщо все вдасться, в нього буде своя клініка. Він зараз у Німеччині, поїхав ще в серпні, вирішується питання з фінансуванням… Уже майже зважився… Справа всього його життя, розумієш. Те, що трапилося зі мною, він сприйняв… просто як витівку. Ну, ґедзь напав на мене.

— А в мене мама заміж вийшла, — сказала Сашка. — Зараз дитинку чекає.

— Справді?!

— Так. — Вона опустила очі. — Я ось що думаю. Наші близькі отримують… аванс, коли ми сюди потрапляємо. Удачу… щастя. Їм стає не до нас.

Єгор довго мовчав.

— Знаєш, — сказав нарешті, — я стільки сил витратив на те, щоб вони ні про що не здогадалися… Я не можу сказати, що моїм батькам не до мене!

— Звичайно, — сказала Сашка примирливо. — У мене з мамою так само.

На кухню ввійшла Женя Топорко. Дуже підозріло глянула на Сашку та Єгора, взяла з полиці дві склянки, вийшла, на порозі озирнулася.

— Чого вони від нас хочуть? — тихо запитав Єгор. — Чому вони нас вчать, ти хоча б знаєш?

— Не знаю, — сказала Сашка. — Мені на першому курсі теж здавалося, що другокурсники вже повинні ж знати. Ні. І третьокурсники не знають… У всякому разі, до перевідного іспиту. А потім їх нема й не можна запитати.

Єгор раптом посміхнувся.

— Ти зовсім не страшна.

Сашка захлинулася.

— Я?!

— Знаєш, як наші дівчата тебе бояться?

— Мене?

— Ну, звичайно. Іноді так подивишся… очима стрельнеш… Віка й Лена спочатку боялися з тобою спати в одній кімнаті.

Сашка розсміялася.

— Вони праві. Ходять тепер і збирають свої туфлі на газоні…

Вони заливисто реготали, сидячи над чашками з охололим чаєм, коли в кухню ввійшов похмурий Костя.

І відразу вийшов, не зронивши й слова.

* * *

О четвертій Сашка згадала