Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Минали години, деякі гості пішли додому, інші зайняли їхнє місце, а він ще сидів, злегка приголомшений, утішаючись перемішаними разом теплом, затишком і димом. Все, що він чув і бачив, не мало особливого сенсу, але це нічого не важило, доки весела, огрядна, добродушна місіс Гілл пильнувала, щоб усі його потреби вдовольнялися, а її обличчя сяяло йому з-над бару.
Тут у його поле зору втрапило інше обличчя — то був один із робітників ферми, де він у давні воєнні дні працював на тракторі. Він нахилився вперед, торкнувшись плеча знайомого.
— Що трапилося з дівчинкою? — спитав.
Чоловік опустив кухля.
— Даруйте, сер? — перепитав він.
— Ви ж пам’ятаєте. Маленька сільська дівчинка. Доїла корів, годувала свиней — там угорі, на фермі. Гарненька така, темне кучеряве волосся, завжди усміхалася.
Місіс Гілл, яка обслуговувала іншого клієнта, обернулася.
— Думаю, джентльмен питає про Мей? — спитала.
— Так, атож, це її ім’я, молоденька Мей, — відповів він.
— Як, невже ж ви не чули про це, сер? — сказала місіс Гілл, наповнюючи його склянку. — Ми всі були такі приголомшені тоді, всі про це розмовляли, правда, Фред?
— Правда, місіс Гілл.
Чоловік витер рота тильною стороною долоні.
— Загинула, — сказав він, — їхала з одним хлопцем на мотоциклі, сиділа за ним, а її викинуло. От-от мала вийти заміж. Це чотири року тому було. Страхіття, правда? Добра дитина була.
— Ми послали вінок від нас усіх, — сказала місіс Гілл. — Її мати відписала, що дуже зворушена, ще й прислала вирізку з місцевої газети, правда, Фред? Такий пишний похорон їй влаштували, сила-силенна квітів. Сердешна Мей. Ми всі дуже її любили.
— Так і є, — сказав Фред.
— Дивно, що ви ніколи про це не чули, сер! — промовила місіс Гілл.
— Ні, — сказав він, — ніхто мені не сказав. Дуже мені шкода. Дуже.
Дивився у напівпорожню склянку перед собою.
Розмова довкола нього йшла собі далі, але він більше не був частиною товариства. Мовчки сидів сам-один у своєму кутку. Мертва. Бідна гарненька дівчина померла. Впала з мотоцикла. Мертва вже три або чотири роки. Якийсь легковажний проклятий хлопчисько надто різко повернув, дівчина сиділа за ним, тримаючись за пояс, мабуть, сміялася йому до вуха, а тоді аварія… кінець. Немає більше кучерявого волосся, розвіяного довкола личка, немає більше сміху.
Мей, це так її звали, тепер він достеменно згадав. Наче побачив, як вона усміхалася через плече, коли її кликали. «Іду!» — співала вона у відповідь, брязкала відром, залишала його на подвір’ї, і йшла, чалапаючи завеликими черевиками. Мей, селяночка з усміхнутими очима.
— Йдете, сер? — спитала місіс Гілл.
— Так, думаю, що вже піду.
Спотикаючись, пішов до виходу і відчинив двері. Впродовж останніх годин підморозило, а сніг більше не падав. Тяжка завіса, що закривала небо, розсунулася, сяяли зорі.
— Може, допомогти вам із автомобілем, сер? — спитав хтось.
— Ні, дякую, — відповів він, — сам можу вести.
Від’єднав причеп і дозволив йому відкотитися. Від поштовху деревина сильно хитнулася вперед. Це буде завтра. Завтра, якщо забажає, прийде знову і допоможе розвантажувати деревину. Не цього вечора. Він досить зробив. Зараз він надто втомлений, надто виснажений.
Йому не відразу вдалося завести машину, а ще до того, як подолав половину дороги путівцем, який вів до його дому, зрозумів, — він узагалі помилився, вирішивши їхати. Сніг був надто глибоким, слід, зоставлений ним на початку вечора, вже замело. Автомобіль крутило і заносило; раптом праве колесо пішло донизу, а машина перехилилася. Він потрапив у замет.
Виліз і озирнувся довкола. Автомобіль надто глибоко провалився в замет; щоб зрушити його з місця; необхідна поміч двох-трьох людей, але навіть якщо він піде по допомогу, то чи зуміє їхати далі, крізь глибокі сніги попереду? Краще залишити машину. Спробує витягти її вранці, відпочивши. Немає сенсу зараз борюкатися і половину ночі штовхати авто, та ще й даремно. Тут, на бічній дорозі, з ним нічого не трапиться. Цієї ночі тут більше нікого не буде.
Пішов путівцем до своєї доріжки. От же не поталанило — потрапити в замет! Посередині путівця дорога була непогана, снігу не вище, ніж по кісточки. Глибоко засунув руки в кишені пальта і прокладав собі шлях, підіймаючись вгору, між порожніми білими полями обабіч дороги.
Згадав, що ще ополудні відіслав поденницю і що будинок зустріне його похмурим холодом. Вогонь погас, котел, імовірно, теж. Незавішені вікна безрадісно дивитимуться на нього зверху вниз, впускаючи всередину ніч. Ще й готувати вечерю на додачу. Ну що ж, це його провина. Нічия, крім нього. Але в цю мить хтось мусив його чекати, хтось мав прибігти з вітальні до передпокою, відчинити вхідні двері, засвітити. «Все гаразд, любий? Я вже непокоїлась».
Зупинився на вершині пагорба, щоб перевести подих, і в кінці короткої доріжки побачив свій будинок, оточений деревами. Виглядав темним і загрозливим, у жодному вікні не світилося. Відкрите небо, яскраві зорі, хрусткий білий сніг здавалися гостиннішими, ніж той похмурий будинок.
Виїжджаючи, залишив бічну брамку відчиненою, а тепер пройшов крізь неї на терасу, зачинив. Що за тиша впала на сад, ані звуку. Наче прийшов якийсь дух і наслав на це місце чари, зробивши його білим і нерухомим.
Тихо пішов крізь сніги до яблунь.
Тепер молоденька стояла сама, вище сходів, ніхто її більше не пригнічував, і зі своїми білими, блискучими, розпростертими гілками була наче гостя зі світу чарів, духів та фантазії. Він хотів стати поруч із деревцем, торкнутися гілки, щоб упевнитися — вона ще жива, сніг їй не пошкодив і навесні вона знову зацвіте.
Яблунька була вже так близько, що він майже міг торкнутися її рукою, коли раптом спіткнувся і впав, скрутивши стопу, що застрягла у якійсь невидимій пастці під снігом. Спробував поворушити стопою, але вона була затиснута. Відчуваючи кусючий біль у щиколотці, зненацька зрозумів, що цією пасткою була нерівна розколина у пні старої яблуні, яку він зрубав пополудні.
Спершись на лікті, нахилився вперед і намагався відповзти, але, коли падав, гомілка вивернулася в один бік, а стопа в інший, і всі спроби визволитися призводили лише до того, що нога сильніше
