Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
— Пусти мене! — кричав. — Відпусти! — Наче те, що його тримало, знало милосердя і мало спромогу його вивільнити. Кричав, а по його обличчі стікали сльози відчаю та страху. Невже йому доведеться лежати всю ніч, затиснутому в кліщах старої яблуні? Жодної надії, жодного виходу, доки хтось не прийде вранці та не знайде його. Що, коли вже буде запізно, і знайдуть лише його нерухомий труп у замерзлому снігу?
Він ще раз напружив усі сили, щоб визволити стопу, і шарпав, лаючись і ридаючи. Даремно. Не міг зрушити з місця. Змучений, поклав голову на руки і плакав. Все глибше і глибше занурювався у сніг, а коли якась заблукана гілочка, холодна і волога, торкнулася його губ, це було так, наче непевна й боязка рука намацувала собі шлях до нього в темряві.
Маленький фотограф
Маркіза лежала на шезлонгу на балконі готелю. Мала на собі лише пеньюар, а її гладеньке золотаве волосся, щойно накручене на бігуді, притримувала зав’язана довкола голови стрічка бірюзової барви, того ж відтінку, що її очі. Поруч із її шезлонгом стояв столик, а на ньому — три пляшечки лаку для нігтів, усі різного кольору.
Вона покрила три нігтики лаком, кожен з окремої пляшечки, а тепер тримала руку перед собою, щоб оцінити ефект. Ні, лак на великому пальці надто червоний, надто жагучий, із ним її тонка оливкова рука виглядає надто палкою — наче б на неї впала крапля крові зі свіжої рани.
Натомість вказівний палець був яскраво-рожевим, що теж видавалося їй неправильним, не відповідало її теперішньому настрою. Це була елегантна глибока рожевість віталень, бальних суконь, прийомів, де вона повільно проходжувалася б туди й назад, обмахуючись віялом зі страусового пір’я, а здалеку долинали б звуки скрипки.
Натомість середнього пальця торкнувся сяйно-шовковий мазок: не кармін, не кіновар, а щось м’якше, витонченіше; блиск пуп’янка півонії, ще не розквітлого в гарячий день, а покритого ранковою росою. Півонія, прохолодна і стулена, що споглядає на пишні трави з оточеної бордюром тераси, а потім, у полудень, розкриває пелюстки назустріч сонцю.
Так, саме цей колір. Вона потяглась по вату, змила лак з інших нігтів, а потім повільно, обережно занурила пензлик в обрану барву і почала наносити її швидкими, спритними, артистичними мазками.
Закінчила і сперлась на спинку шезлонга, втомлено помахуючи руками в повітрі, щоб лак висох, — дивний жест, немов у жриці. Глянула на пальчики ніг, що виглядали з сандаль, і вирішила, що через кілька хвилин пофарбує ті нігті теж; приглушено-спокійної, засмагло-оливкової барви руки й ноги несподівано запульсують життям.
Але ні, ще не зараз. Зараз вона мусить відпочити, розслабитися. Надто спекотно, щоб перестати спиратися на спинку шезлонга, схилитися вперед на орієнтальний лад і взятися до прикрашання ніг. Ще досить часу. Справді, час тягнувся перед нею поплутаним візерунком — і так увесь довгий млосний день.
Вона заплющила очі.
Віддалені звуки готельного життя долинали до неї неначе крізь сон, звуки видавалися імлистими, приємними, адже вона, належачи цьому життю, не була більше зв’язана тиранією дому. Хтось на балконі вгорі з човганням відсовував стілець. Внизу на терасі офіціанти напинали над обідніми столиками веселі смугасті парасольки, було чутно, як maître d’hôtel[17] видає вказівки в обідній залі. Femme de chambre[18] прибирає кімнати в сусідньому номері. Відсовування меблів, скрип ліжка. На сусідній балкон вийшов valet de chambre[19] і солом’яною щіткою почав змітати зі столика. Їхні голоси дзюрчали, переходячи в мурмотіння. Тоді замовкли. Знову тиша. Лише ліниве плюскотіння моря, що легенько лиже гарячий пісок, а ще десь далеко, надто далеко, щоб дратувати, сміх дітей, що граються. І її діти теж там.
Гість на терасі внизу замовив каву. До балкона прилинув запах сигари. Маркіза зітхнула, її прекрасні руки, неначе лілеї, повисли обабіч шезлонга. Спокій, утіха. Якби ж можна було розтягти цю мить бодай на годину… Але щось підказало їй: коли та година відійде в минуле, давній демон невдоволення і нудьги повернеться навіть сюди, де вона, на своїх канікулах, нарешті вільна.
На балкон влетів джміль, покружляв над пляшечкою лаку, вповз у розкриту квітку, що, зірвана з примхи когось із дітей, лежала на столику. Коли опинився всередині квітки, його дзижчання стихло. Маркіза розплющила очі й побачила, як він, сп’янілий, виповзає. Тоді, ще приголомшений, ковтнув повітря і відлетів, знову забринівши. Чари розвіялися. Маркіза підняла з підлоги балкона лист від Édouard, свого чоловіка.
«…Отож, моя найдорожча, я вважаю неможливим приєднатися до тебе та дітей. Вдома надто багато справ, а ти знаєш, що я не можу покладатися ні на кого, крім себе. Я, звичайно, зроблю все можливе, щоб приїхати в кінці місяця і забрати тебе. Тим часом розважайся, купайся і відпочивай. Я певен, що морське повітря піде тобі на користь. Вчора я зайшов до maman і Мадлен, і здається, що старий curé …[20]»
Маркіза дозволила листу впасти на балконну підлогу. Легеньке провисання в кутику рота, натяк на єдину особливість, що псувала її гладеньке прекрасне обличчя, виділилося сильніше. Знову те саме. Завжди його робота. Землі, ферми, ліси, ділові партнери, з якими він мусить зустрітися, несподівані подорожі, котрі мусить відбути, — отож Édouard, її чоловік, попри відданість їй, ніколи не має для неї часу.
Їй ще перед весіллям сказали, що так воно й буде. «C’est un homme très sérieux, Monsieur le Marquis, vous comprenez»[21]. Як мало вона про це подумала, як легко погодилася, що-бо в житті може бути кращим, ніж маркіз, який до того ж «un homme sérieux»? Що прекрасніше за це châeau[22] і ці великі маєтки? Що імпонує більше, ніж дім у Парижі та почет слуг, які шанобливо їй кланяються, називаючи Madame la Marquise? Казковий світ для такої дівчини, як вона, вихованої в Ліоні, доньки запрацьованого хірурга і постійно недужої матері. Якби раптово не з’явився Monsieur le Marquis, вона вийшла б за молодого батькового асистента і ліонські будні тривали б вічно.
Романтичне одруження, справді. Звичайно, спершу його родичі супилися. Але Monsieur le Marquis, homme sérieux, мав за сорок і сам вирішував, що йому робити. А вона була прекрасною. Всі інші аргументи зайві. Вони
