Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Покинув Італію в кінці вересня, коли погода перемінилася, а першого жовтневого тижня повернувся додому. Ніяких проблем. Телеграма поденниці, з приблизною датою прибуття, — і все. Натомість із Мідж навіть коротка відпустка та повернення тягли за собою силу клопотів. Письмові інструкції про бакалію, хліб та молоко, провітрювання постелей, розпалювання вогню, нагадування про доставку ранкових газет. Все перетворювалося на буденну рутину.
Він під’їхав додому стиглого жовтневого вечора, з димаря йшов дим, вхідні двері прочинені, — як приємно, що вдома тебе чекають. Нема потреби кидатися до приміщення за кухнею, щоб випитувати, чи не було проблем зі сантехнікою, проривів, відключення води, труднощів із продуктами; поденниця знала, що краще його цим не клопотати. Просто: «Доброго вечора, сер. Сподіваюся, ви гарно відпочили. Вечеря як звичайно?» А потім тиша. Він може випити своє віскі, запалити люлечку і розслабитися; невеличкий стос листів нічого не значить. Не буде їх гарячкового відкривання, а тоді телефонного дзвінка, коли він змушений був вислуховувати одну з партій безконечної розмови двох подруг. «Алло? Як справи? Невже? Моя люба… І що ти сказала… А вона?.. Ні, в середу не зможу…»
Він задоволено потягнувся — все тіло заклякло від довгого сидіння за кермом; із приємністю оглянув привітну простору їдальню. Після подорожі від самого Дувра зголоднів, а котлета видавалася доволі вбогою, як рівняти з іноземною їжею. Ну що ж, доведеться повертатися до простішої кухні. Після котлети — грінка з сардиною; тоді оглянувся за десертом.
На бічній полиці лежала миска з яблуками. Забрав її, поставив перед собою на столі. Виглядали ті яблука бідненько. Малі, поморщені, якісь сіро-бурі. Відкусив від одного, але, ледве розсмакувавши, виплюнув. Наче гниле. Спробував інше. Таке саме. Придивився до тих яблук уважніше. Шкірка тверда, груба і шерехата, можна б сподіватися, що виявляться твердими кислицями, — ба ні, були м’ясовито м’які, з жовтою серцевиною. Огидний смак. Шматочок яблука застряг між зубами, і він ледве його витягнув. Тягучий, бридкий…
Він подзвонив, і з кухні прийшла служниця.
— Іншого десерту в нас немає? — спитав він.
— Боюся, що ні, сер. Я згадала, як ви любили яблука, і Вілліс приніс ці з саду. Казав, що вони дуже добрі й саме дозріли.
— Він помиляється. Вони геть неїстівні.
— Мені дуже прикро, сер. Якби я знала, то не поставила б їх. Там їх ще дуже багато. Вілліс приніс великий кошик.
— Таких самих?
— Так, сер. Маленькі бурі. Ніяких інших нема.
— То нічого не вдієш, не переймайтесь. Я сам зранку подивлюся.
Встав з-за столу і пішов до вітальні. Мав склянку портвейну, щоб перебити смак яблук, але це не допомогло. Згриз сухарика — жодної різниці. Присмак гнилого місива обліпив йому язик і піднебіння, аж мусив піти до ванни й почистити зуби. Особливо прикро те, що після невиразної вечері він справді охоче з’їв би яблуко: з гладенькою чистою шкіркою, не надто солодке, з легенькою кислинкою. Знав такий сорт. М’якоть така, що приємно кусати. Звичайно, якщо зірвати у належний час.
Вночі йому снилося, що він знову опинився в Італії, танцював під навісом на маленькій брукованій площі. Коли прокинувся, в його вухах дзвеніла музика, але не міг згадати обличчя сільської дівчини, ані того відчуття, як вона перечіпалася об його ноги. Спробував оживити цей спогад у пам’яті, лежачи без сну, з ранковим чаєм — та той уперто вислизав.
Встав із ліжка і підійшов до вікна, щоб глянути на погоду. Наче непогана, з легеньким холодком.
Тоді побачив дерево. Так несподівано виглядало, що вразило його. Тепер зрозумів, звідки взялися вчорашні яблука. Дерево аж згиналося під тягарем плодів. Дрібні й коричневі, купчилися на кожній гілці, і що ближче до вершини, то менші вони були, тому на верхніх галузках, не вирісши до повного розміру, виглядали як горіхи. Обтяжували дерево: воно зігнулося і перехилилося, нижнє гілля майже торкалося землі, де, біля стовбура, було ще більше яблук — падалиць, первістків, що їх випхали нахабні брати й сестри. Земля була встелена ними, багато розбилося й зігнило, приваблюючи ос. Він ще ніколи не бачив дерева з такою купою плодів. Диво, що воно не зламалося під їхнім тягарем.
Вийшов перед сніданком — надто цікаво було — і став біля дерева, дивлячись на нього. Так, ані хиби, це ті самі яблука, що потрапили вчора до їдальні. Трохи більші за мандарини, а багато навіть менші, вони так густо росли на гілках, що, бажаючи зірвати одне, доводилося зривати цілу дюжину.
Те, що трапилося з деревом за минулі місяці, було жахливо, огидно, але й викликало жаль; агонія, страждання — інших слів не підбереш. Дерево мучилося через ці плоди, стогнало під їх тягарем, а найстрашніше було те, що всі вони були неїстівні. Кожне яблуко прогнило наскрізь. Він топтав ногами падалиці на траві, не можна було вибратися з них, вони одразу ж перетворювалися на слизьку кашу, чіплялися каблуків — мусив зчищати їх віхтем трави.
Було б набагато ліпше, якби дерево померло, заклякле і голе, перш ніж це трапилося. Яка користь йому чи комусь іншому з цієї купи надгнилих яблук, що засмітила землю? І від цього дерева, що згорбилося, наче від болю, а проте — він міг поклястися! — мало вираз тріумфу, зловтіхи.
Як навесні, коли через пухнату масу безбарвного вогкого цвіту не видно було інших дерев, так і тепер — дерево, з ваготою його плодів, притягувало погляд. Усі вікна в передній частині будинку дивилися на нього. Він знав, що буде далі. Плоди висітимуть на дереві, аж доки їх не обірвуть, тож вони зостануться на гілках і в жовтні, і в листопаді — ніхто їх не обірве, бо ніхто не зможе їх їсти. Вигляд цього дерева мучитиме його всю осінь. Щоразу, вийшовши на терасу, він бачитиме, як воно огидно прогинається.
Його антипатія до дерева переходила всі межі. Воно було вічним нагадуванням йому… ох, поможи йому Боже зрозуміти, про що… вічним нагадуванням про всі ті речі, які він найбільше ненавидів, завжди, от
