Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
«Vous désirez, Madame la Marquise?»[34], — сказав він у відповідь на її незакінчене речення.
«Знає мене, — здивовано подумала вона, — бачив мене раніше». Але навіть це не стало такою несподіванкою, як звучання його голосу: не грубого, не різкого, як мав би бути в мешканця підвалу під магазином, а інтелігентного, плавного, саме такого, який пасував до цих очей газелі.
— На вулиці так спекотно, — сказала, — крамниці зачинені, а мені стало недобре. Я спустилася по східцях. Дуже шкодую, я ж розумію, що це приватна територія.
Обличчя у вікні зникло. Він розчинив двері, яких вона не помітила, і раптом відчула, що сидить на стільці, біля дверей, у темній і прохолодній кімнаті, саме такому підвалі, який вона собі уявляла, а він подає їй воду у глиняному кухлику.
— Дякую, — сказала вона, — дуже дякую.
Піднявши очі, побачила, що він смиренно й святобливо спостерігає за нею, тримаючи в руці глечик води. Його м’який ласкавий голос проказав:
— Можу я ще щось зробити для вас, Madame la Marquise?
Вона похитала головою, але в ній ворухнулося добре знайоме почуття таємного задоволення, спричиненого чужим захопленням. Тоді, нарешті отямившись після того, як він відкрив вікно, сильніше закутала плечі шарфом, навмисне неквапливим жестом, і побачила, що погляд очей газелі впав на троянду за викотом її сукні.
— Як ви знаєте, хто я? — спитала вона.
Він відповів:
— Три дні тому ви були в моїй крамниці. З вами були ваші діти. Ви купили фотоплівку.
Вона здивовано глянула на нього. Згадала, що купувала плівку в крамничці з рекламою «Кодаку» на вікнах, а ще згадала дуже негарну, кульгаву, калікувату жінку, яка стояла за прилавком і обслуговувала їх. Жінка шкутильгала, а вона, злякавшись, що діти помітять це та засміються і сама вона через нерви так само безсердечно розсміється, наказала відправити придбане їй у готель, а тоді пішла.
— Вас обслуговувала моя сестра, — пояснив він. — Я бачив вас із внутрішньої кімнати. Нечасто виходжу до прилавку. Я фотографую людей, заміські пейзажі, а потім усе це купують відвідувачі, що приїжджають сюди влітку.
— Так, — сказала вона. — Я бачу, розумію.
Ще раз відпила з глиняного кухлика, а заодно пила захоплення з його очей.
— Я принесла проявити плівку, — сказала вона. — Вона тут, у моїй сумочці. Можете зробити це для мене?
— Звичайно, Madame la Marquise, — відповів він. — Я робитиму для вас усе, що ви загадаєте. Відколи ви увійшли до моєї крамниці, я…
Замовк, його обличчя зашарілося, і він одвернувся від неї, глибоко збентежений.
Маркіза придушила бажання розсміятися. Його захоплення цілковито абсурдне. Але, кумедно… воно дало їй почуття влади.
— А що ж трапилося, коли я увійшла до вашої крамниці? — спитала вона.
Він знову глянув на неї.
— Я не міг думати ні про що інше, ні про що, — сказав він із такою пристрастю, що її це майже злякало.
Вона усміхнулася, простягла назад кухлик із водою.
— Я звичайнісінька жінка, — сказала. — Якби ви знали мене краще, я б вас розчарувала.
Як дивно, подумала вона про себе, я зовсім не обурена, не шокована. Це я тут, у підвалі магазину, розмовляю з фотографом, який щойно зізнався, що захоплюється мною. Справді смішно, але цей бідолаха дійсно, всерйоз відчуває те, про що каже.
— Гаразд, — сказала вона, — то ви візьмете мою плівку?
Здається, він не міг відвести від неї очей, і вона сміливо глянула на нього; його очі опустилися і він знову зашарівся.
— Якщо ви повернетесь тим самим шляхом, що й прийшли, — сказав він їй, — я відкрию для вас крамницю.
Тепер вона дозволила собі пильніше до нього придивитися: відкритий жилет, без сорочки, оголені руки, шия, кучеряве волосся.
— Чому я не можу віддати вам плівку тут? — спитала.
— Так не годиться, Madame la Marquise, — відповів він.
Вона, сміючись, повернулася і пішла східцями вгору, на гарячу вулицю. Стоячи на тротуарі, почула скрегіт ключа у дверях позаду, а потім — як відчиняються двері. Навмисне не поспішала, щоб він трохи почекав, тоді увійшла до задушливої тісної крамниці, такої відмінної від холодного тихого підвалу.
Він стояв за прилавком, і вона розчаровано побачила, що на ньому з’явився піджак, дешевий сірий піджак звичайного продавця; його сорочка була надто накрохмалена і надто синя. Був звичайним крамарем, звичайно простягнув руку через прилавок, щоб узяти плівку.
— Коли вона буде готова? — спитала маркіза.
— Завтра, — відповів він і знову глянув на неї тими своїми мрійливими карими очима. Вона забула про банальний піджак, синю накрохмалену сорочку, побачила жилет під піджаком, оголені руки.
— Якщо ви фотограф, — сказала вона, — то чи не могли б прийти до готелю і зробити кілька фотографій мені та моїм дітям?
— Ви б хотіли, щоб я це зробив? — спитав він.
— Чому ж ні? — відповіла вона.
У його очах на мить зблиснула таємнича іскра — і знову щезла, він схилився над прилавком, вдаючи, наче шукає стрічку, щоб перев’язати плівку. Але вона, усміхаючись про себе, подумала, що він схвильований, його руки тремтять, — і через це її власне серце забилося сильніше.
— Гаразд, Madame la Marquise, — сказав він, — я прийду до готелю у зручний для вас час.
— Мабуть, найкраще завтра вранці, — відповіла, — об одинадцятій.
Недбало пішла геть. Навіть не попрощалася.
Повільно йшла вулицею і, знічев’я глянувши на вітрину навпроти, побачила у склі, що він підійшов до дверей своєї крамниці та дивиться на неї. Зняв піджак і сорочку. Крамниця знову зачиниться — сієста триває. Потім вона вперше помітила, що він, як і його сестра, був каліка. Мав на правій нозі ортопедичний черевик на високій підошві. Але цього разу подібне видовище не вразило її і не довело до нервового сміху, як це було з його сестрою. Той особливий черевик хвилював, був чимось дивним, невідомим.
Маркіза запиленою дорогою повернулася до готелю.
Об одинадцятій наступного ранку готельний консьєрж сповістив, що мсьє Поль, фотограф, у залі внизу та чекає розпоряджень Madame la Marquise. У відповідному розпорядженні Madame la Marquise сповістила, що була б рада, якби мсьє Поль піднявся нагору, в номер. Невдовзі почула нерішучий, боязкий стукіт у двері.
— Entrez[35], — озвалася, стоячи на балконі та обнімаючи дітей — підготувала ту сценку спеціально для нього,
