Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Повернувся спиною до яблуні й з полегкістю впевнився, що жодне інше дерево не зганьбилося такими крайнощами. На них дозрів помірний урожай, нічого надзвичайного, і, як він і передбачав, маленька яблунька, праворуч од старої, гарно й славно показала себе, вродивши середні на розмір, рожеві яблука, не надто темні, свіжо почервонілі, достиглі під сонцем. Зараз він зірве одне, щоб з’їсти за сніданком. Вибрав — і воно від першого ж доторку впало йому в долоню. Так гарно виглядало, що він одразу ж з апетитом одкусив шматок. Те, що треба: соковите, запашне, трішки кислувате, досі в росі. Він не озирався на старе дерево. Зголоднів і пішов додому снідати.
Садівнику знадобився майже тиждень, щоб обірвати дерево, і робив він це явно неохоче.
— Мені байдуже, що ви з ними зробите, — сказав йому хазяїн. — Продайте і заберіть гроші або візьміть додому і згодуйте свиням. Я не хочу їх бачити та й годі. Знайдіть довгу драбину і негайно беріться за роботу.
Йому здавалося, що Вілліс через упертість тягне час. Спостерігав за садівником із вікна — і наче дивився сповільнений фільм. Спершу прилаштовує драбину. Тоді насилу по ній підіймається — і спускається знову, щоб краще підперти. Після цього спектаклю зриває плоди, по одному вкладаючи їх у кошик. День за днем те саме. Вілліс постійно на пологому травнику, з драбиною, під деревом, гілки скрипіли й стогнали, а під ними на траві кошики, відра, миски, всіляке начиння, куди тільки можна було зсипати яблука.
Нарешті ця робота закінчилася. Драбину прибрали, кошики та відра теж, а яблуню роздягли догола. Того вечора він задоволено дивився на дерево. Жоден гнилий плід не разив його очей. Усі яблука зникли.
Але дерево, замість відчути полегшу, позбувшись тягаря, виглядало, якщо це можливо, ще понурішим, ніж досі. Гілки далі прогиналися, а листя, вже прив’ялене холодними осінніми вечорами, скрутилося і зіщулилося. «Це вся моя нагорода? — наче говорило воно. — Після всього, що я зробила для тебе?»
Коли темнішало, сумна тінь дерева труїла сиру ніч. Скоро настане зима. А з нею короткі тоскні дні.
* * *
Він ніколи не любив пізньої осені. Раніше, коли щодня їздив до Лондона на роботу в контору, йому доводилося виходити з дому в морозні ранки й поспішати на поїзд. У конторі ще перед третьою дня вмикали світло, в повітрі найчастіше висів каламутний і брудний туман, а потім наставала черга повільного пихтіння додому, разом з іншими заробітчанами, такими як він, по п’ятеро на лаві, деякі з них були застудженими, страждали від нежитю. Тоді довгий вечір із Мідж навпроти нього, у вітальні біля каміна, коли він слухав чи вдавав, що слухає, її звіт за день і перелік усього, що пішло не так.
Якщо на неї не валилося жодне побутове лихо, вибирала якусь поточну подію, аби тільки нагнітати понурий настрій. «Як я бачу, тарифи знову зросли, що там із твоїм сезонним квитком?» Або: «Ситуація в Південній Африці виглядає зловісно, в новинах о шостій був про це довгий фрагмент». Або й ще краще: «В інфекційній лікарні ще три випадки поліомієліту. Не розумію, що собі думають медики…»
Тепер він принаймні був звільнений від ролі слухача, але пам’ять про ті довгі вечори досі його не відпускала, і коли було ввімкнуто світло та опущено завіси, згадував клацання спиць, безглузду балаканину і позіхання з глибоким «Ха-ох…» Почав перед вечерею чи після неї забігати до «Грін Мена»[16], старого пабу за чверть милі по головній дорозі. Там його ніхто не турбував. Сідав собі в кутку, привітавшись із добродушною господинею, місіс Гілл, а тоді за цигаркою і віскі приглядався, як місцеві мешканці заходять випити пінту пива, пограти в дартс, попліткувати.
У якомусь сенсі це було продовженням літнього відпочинку. Відчувалася певна, хоч і невелика, схожість із безтурботною атмосферою кафе та ресторанів; теплий, яскраво освітлений прокурений паб, заповнений робітниками, які не в’язли до нього, був йому приємним і заспокійливим. Ці відвідини допомагали коротати темні зимові вечори, роблячи їх стерпними.
Застуда, яку він підхопив у середині грудня, більш ніж на тиждень перервала візити до пабу. Мусив сидіти вдома. Сам собі дивувався, як йому бракувало «Грін Мена» і як це смертельно нудно — сидіти у вітальні чи кабінеті, не маючи іншого заняття, крім читати та слухати радіо. Холод і нудьга зробили його понурим і дратівливим, вимушена бездіяльність вадила печінці. Потребував руху, фізичних вправ. Під кінець одного такого холодного похмурого дня вирішив, що завтра за будь-якої погоди вийде з дому. Опівдні небо поважчало і збиралося на сніг, але не міг ще двадцять чотири години просидіти в чотирьох стінах.
Обставиною, що довела його роздратування до найвищого градусу, став фруктовий пиріг на вечерю. Він був на тому етапі застуди, коли нормальний апетит і задоволення від їжі ще не повністю повернулися, але всередині щось смокче і вимагає заповнення. Не кожна страва годиться для цього. Підійшла б птиця. Добре засмажена половина куріпки, тоді сирне суфле. А місяця з неба не хочеш? Позбавлена фантазії поденниця приготувала камбалу, найгіршу, найсухішу з усіх риб. Коли служниця винесла рештки — більшість він залишив на тарілці, — повернулася з пирогом, а оскільки він ще зовсім не наївся, відкраяв собі чималий шматок.
Достатньо було раз спробувати. Задихаючись, бризкаючи слиною, виплюнув усе на тарілку. Встав і подзвонив.
З’явилася служниця, на її обличчі помітне було здивування через несподіваний виклик.
— Що це за дідько?
— Пиріг із повидлом, сер.
— Яке повидло?
— Яблучне, сер. Своєї роботи.
Він кинув серветку на стіл.
— Я так і думав. Ви його зробили з тих яблук, на які я нарікав кілька місяців тому. Я ж цілком ясно наказав вам і Віллісу не приносити додому жодного з цих яблук.
Обличчя жінки витяглося і напружилося.
— Ви казали, сер, нічого не готувати з цих яблук і не подавати їх на десерт. Ви нічого не казали про повидло. Я подумала, що повидло з них може вийти добре. Зварила для себе, щоб спробувати. Все було гаразд. То я й зробила кілька банок повидла з яблук, які Вілліс мені дав. Ми тут завжди робили повидло, пані і я.
— Що ж, даруйте за клопіт, але я цього
