Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Тепер, ставши Madame la Marquise, вона не мала з ким відверто порозмовляти, посміятися. Все її оточення — нудні люди середнього віку, які досі жили давнім життям і уникали будь-яких змін. Ці нескінченні візити чоловікових родичів до château. Його мати, його сестра, його брати, його зовиці. Взимку в Парижі — точнісінько те саме. Жодного нового обличчя, жодного незнайомця. Єдиною незвичайною пригодою була колись поява на обіді одного з чоловікових ділових партнерів, який, вражений її красою, коли вона увійшла до салону, кинув на неї сміливий захоплений погляд, а тоді вклонився і поцілував їй руку.
Спостерігаючи за ним під час обіду, малювала собі фантастичні картини, як вони таємно зустрічатимуться, як таксі везтиме її до його квартири, як вона увійде в маленький темний ascenseur[23], подзвонить і зникне у дивній невідомій кімнаті. Але довгий обід закінчився, діловий партнер відкланявся і пішов своєю дорогою. Потім думала про себе, що він навіть не був гарним та мав вставні зуби. Але той захоплений погляд, кинутий крадькома, — вона хотіла цього.
Розчісувала волосся перед дзеркалом і, розділивши його збоку, намагалася досягти нового ефекту: стрічка кольору її нігтів, вплетена у золото волосся. Так, так… І ще біла сукня, пізніше, й шифоновий шарф, недбало накинутий на плечі, — вона вийде на терасу в супроводі дітей і англійської гувернантки, maître d’hôtel, кланяючись, поведе її до столика в кутку, під смугастою парасолькою, а люди дивитимуться і шепотітимуться, не зводитимуть із неї очей, коли вона нахилиться до однієї з дочок і погладить її кучері люблячим материнським жестом, повним грації та краси.
Але зараз вона бачить у дзеркалі лише наге тіло і сумно покривлений рот. В інших жінок бували коханці. Шепіт скандалів долинав до її вух навіть під час тих довгих церемоніальних обідів з Édouard, що сидів на далекому кінці столу. Не лише у напівсвіті, з яким вона не мала жодних контактів, але й серед старої noblesse[24], до якої тепер належала. «On dit, vous savez…»[25], а потім натяки, пошепки переказувані з уст до уст, із піднятою бровою, стенанням плечима.
Інколи, після чаювання, гостя відходила рано, ще перед шостою, виправдовуючись, що її чекають деінде, а маркіза, луною повторюючи, як їй шкода, прощалася з гостею, собі міркувала — може, вона поспішає на побачення? Можливо, через двадцять хвилин, можливо, ще швидше, ця чорнява, радше звичайна з себе маленька графиня затремтить, потай усміхаючись, і дозволить своїй одежі зіслизнути на підлогу?
Навіть Élise, її подруга з ліонського ліцею, шість років як заміжня, мала коханця. Ніколи не писала його імені, завжди називала «mon ami» — «мій друг». Вони зустрічалися двічі на тиждень, у понеділок та четвер. Він мав автомобіль і возив її за місто, навіть узимку. Élise писала маркізі: «Уявляю, яким плебейським видається мій романсик тобі, у вищому світі. Скільки шанувальників ти мусиш мати і які пригоди переживаєш! Розкажи мені про Париж, про вечірки, і хто твій обранець цієї зими». Маркіза відповідала, натякаючи, підказуючи, підсміховуючись із питання, а врешті детально описувала свою сукню, вдягнену на якийсь прийом. Але не казала, що той прийом закінчився опівночі, що він був формальним, нудним, і все, що вона, маркіза, знала про Париж, побачене з вікна автомобіля, в якому вона їхала з дітьми або до couturier[26] на примірку чергової сукні, або ж до coiffeur[27], щоб укласти волосся і, можливо, поміняти стиль. Стосовно життя в château, то вона описувала кімнати, так, численних гостей, урочисті довгі алеї між дерев, акри лісів, але не щоденний дощ навесні, не палючу спеку раннього літа, коли тиша нависала над маєтком, як велика біла пелена.
«Ah! Pardon, je croyais que madame était sortie…»[28] Це, не постукавши, увійшов valet de chambre із солом’яною щіткою в руках; одразу ж вийшов із кімнати, але спершу мусив її побачити голою перед дзеркалом. І, звичайно ж, мав знати, що вона не виходила, бо ще кілька хвилин тому лежала на балконі. Чи те, що вона помітила в його очах, перш ніж він вийшов, було співчуття, змішане із захопленням? Наче казав: «Така красуня і завжди сама? Ми не звикли до цього в готелі, куди люди приїжджають розважатися…»
О небо, як гаряче. З моря ні вітерцю. Цівки поту стікали їй з плечей по тілу.
Вона апатично вдяглася, вибравши прохолодну білу сукню, а потім ще раз побрела на балкон і підняла завісу — щоб спекотний день упав на неї. Очі були сховані за темними окулярами. Лише її губ, ніг, рук і накинутого на плечі шарфа торкнулися мазки кольору. Темні лінзи додавали глибини всьому довкола. Море, неозброєним оком барвінково-синє, стало фіолетовим, а білий пісок — оливково-брунатним. Яскравої барви квіти у горщиках на терасах прибрали тропічної подоби. Коли маркіза притулилася до дерев’яного поруччя балкону, воно обпекло їй руки. Ще раз невідомо звідки приплив запах сигари. Задзвеніли келихи — це офіціант приніс до столу на терасі аперитив. Десь заговорила жінка, а до неї приєднався чоловічий голос і сміх.
Ельзаська вівчарка, з язика якої стікала слина, рискала вздовж стіни, шукаючи прохолоднішої кам’яної плитки, щоб улягтися на неї. Кілька молодих людей, бронзово-засмаглих і напівоголених, мокрих, ще покритих сіллю теплого моря, прибігли з пляжу і замовили мартіні. Звичайно, американці. Покидали свої рушники на стільці. Один із них свиснув до вівчарки, яка й не ворухнулася. Маркіза зневажливо глянула на них, але до зневаги додалася заздрість. Вільні були приходити та відходити, або ж сісти в машину і поїхати деінде. Жили безтурботно, свавільно-радісно. Завжди трималися групами. По шестеро чи восьмеро. Звичайно, ділилися на пари, облапували одне одного. Але — тут вона повною мірою вилила на них своє презирство — у цих веселощах не було таємниці. У своїй відкритості не знали чару невідомості. Ніхто з них не чекав, ховаючись, біля напівпрочинених дверей.
«Смак кохання має бути зовсім іншим», — подумала маркіза і, зірвавши троянду,
