Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Мешканці готелю один за одним поверталися з пляжу. Столи почали заповнюватися. Тераса, весь ранок гаряча та безлюдна, знову ожила. Гості, що приїжджали автомобілем лише на обід, змішалися зі звичними постатями тих, хто жив тут постійно. Компанія з шести осіб у правому кутку. Компанія з трьох унизу. Дедалі більша метушня, балаканина, дзвін келихів, брязкіт посуду, — отож хлюпання моря, яке було основним звуком ранку, здавалося тепер приглушеним, далеким. Почався відплив, хвильки води відступали від пляжу.
От прийшли діти з гувернанткою, міс Клей. Причепурені, наче лялечки, йшли через терасу, а за ними міс Клей у смугастому ситцевому платті, її накучерявлене волосся розкуйовдилося від купелі; раптом усі вони глянули на балкон і замахали руками: «Maman… maman…» Вона схилилася вниз, усміхаючись їм, як зазвичай, і цей невеличкий епізод раптом привернув до себе загальну увагу. Хтось поглянув угору, слідом за дітьми, засміявся, показав своєму товаришеві, й так почалася перша хвиля захоплення, яке сягне вершини, коли вона зійде вниз. Шепіт: «Маркіза, прекрасна маркіза і ці янголята, її діти» долинатиме до неї, як дим цигарок, як розмови гостей, що сиділи за іншими столиками. Оце й усе, що день за днем приносить їй déjeuner[29] на терасі: хвиля захоплення, шаноби, а тоді забуття. Всі були чимось зайняті, плавали, грали в гольф чи теніс, водили автомобілі, а вона зоставалася сама, прекрасна, нічим не зв’язана, з дітьми і міс Клей.
— Дивіться, maman, я знайшла на пляжі маленьку морську зірку, я заберу її з собою, коли ми поїдемо звідси…
— Ні, ні, так нечесно, це моя, я перша побачила!
Дівчатка сварилися, їхні обличчя почервоніли.
— Hélène, Céleste, тихіше, через вас у мене заболіла голова.
— Мадам втомилася? Вам краще відпочити після обіду. Це піде вам на користь у таку спеку.
Міс Клей тактовно схилилася, щоб посварити дітей.
— Ми всі втомилися. Всім нам добре відпочити, — сказала вона.
Відпочити… Але ж, подумала маркіза, я ніколи нічого іншого не роблю. Все моє життя — суцільний затяжний відпочинок. Il faut reposer. Repose-toi, ma chérie, tu as mauvaise mine[30]. Вона чула ці слова взимку і влітку. Від чоловіка, гувернантки, зовиць, від усіх цих літніх надокучливих друзів. Її дозвілля було довгою послідовністю відпочинків; ледве вставши з ліжка, вже мусила відпочивати. Через блідий колір обличчя та звичну стриманість усі вважали її кволою. О Боже, скільки годин свого сімейного життя вона провела, відпочиваючи, у розстеленому ліжку, з опущеними жалюзі. У паризькому домі, у château за містом. Від другої до четвертої — відпочивай, завжди відпочивай.
— Але ж я зовсім не втомлена, — сказала вона міс Клей, і цього разу її мелодійний м’який голос прозвучав різко і високо. — Після обіду піду погуляти. Походжу містом.
Діти глянули на неї, широко розплющивши очі, а міс Клей, на козячому обличчі якої з’явився вираз здивування, розкрила рота на знак протесту.
— Ви вб’єте себе в таку спеку. Крім того, ті кілька тутешніх крамниць зачиняються від першої до третьої. Чому б вам не піти після чаю? Діти змогли б погуляти з вами, а мені треба дещо попрасувати.
Маркіза нічого не відповіла. Встала з-за столу. Діти трохи затрималися за déjeuner — Céleste завжди повільно їла, — і тераса майже спорожніла. Ніхто з тих поважних гостей не придивлятиметься, як вони повертаються до готелю.
Маркіза піднялася нагору, злегка попудрилася, обвела рот помадою, вказівним пальцем торкнулася парфум. Чула з сусідньої кімнати гомін дітей, яких міс Клей саме вкладала на відпочинок, зачиняючи віконниці. Маркіза взяла сумочку з плетеної соломки, поклала туди гаманець, фотоплівку, кілька дрібничок, навшпиньках пройшла повз дитячу кімнату вниз і вийшла з готельного подвір’я на запилену дорогу.
У її відкриті сандалі відразу ж набилися камінці, сонце вдарило в очі, і те, що досі видавалося спонтанною витівкою, незвичайною пригодою, яка спала їй на думку, стало тепер дурним і безглуздим. Дорога була безлюдною, пляжі спорожніли, відвідувачі, що розважалися і гуляли весь ранок, доки вона байдикувала на балконі, тепер розслабилися у своїх кімнатах, подібно до її дітей та міс Клей. Лише маркіза йшла спеченою сонцем дорогою до містечка.
Усе виглядало так, як її попереджала міс Клей. Крамниці зачинені, жалюзі опущені; година сієсти неподільно, всевладно панувала над містом та його мешканцями.
Маркіза неквапом ішла вулицею, помахуючи солом’яною сумочкою; єдина перехожа у цьому сонному дрімотному світі. Навіть кафе на розі спорожніло, а собака піщаної барви, поклавши морду між лапи, із заплющеними очима клацав зубами, намагаючись піймати мух, які йому надокучали. Мухи були всюди. Гуділи у вікні pharmacie[31], де темні пляшки, наповнені таємничими медикаментами, стояли пліч-о-пліч із тоніком, губками та косметикою. Танцювали за крамничною вітриною, заповненою парасольками, лопатками, рожевими ляльками і взуттям на вірьовчаних підошвах. Повзали по порожній закривавленій ляді різника, за залізними віконницями. Згори, з приміщення над магазином, долинав різкий звук радіо, яке, важко зітхнувши, раптово вимкнув хтось, хто збирався спати і волів би, щоб йому нічого не заважало. Навіть bureau de poste[32] було зачинене. Маркіза, яка хотіла купити марку, даремно грюкала в двері.
Відчувала, як під її сукнею виступають краплинки поту, ноги в тонких сандалях аж гули, хоч вона й небагато пройшла. Сонце палило надто сильно, надто шалено, вона заглядала вгору і вниз по безлюдній вулиці, на будинки, крамниці між ними, — усі вони були зачинені перед нею, усамітнені в блаженній сієсті. Вона відчула раптове бажання опинитися в будь-якому темному прохолодному місці — можливо, у підвалі, де вода крапала б із крану. Звук води, що падає на кам’яну підлогу, заспокоїв би нерви, пошарпані сонцем.
Приголомшена, ледь не плачучи, вона звернула в алею між двома крамницями. Підійшла до сходів, що вели вниз, до маленького дворика, де не було сонця, і зупинилася там на мить, притуливши руки до такої холодної і твердої стіни. Поруч із нею було вікно, закрите віконницею; маркіза сперлася на неї головою і раптом, їй на сором, віконниця розчинилася і з темної кімнати до неї виглянуло якесь обличчя.
«Je regrette…»[33], — почала, збагнувши абсурдність того, що вона стояла тут, наче підглядаючи за прихованим і убогим життям під крамницею. А потім її голос спантеличено
