Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

* * *

До повторного Костиного заліку залишалося три дні.

— Ти повинен це зробити. Все інше — потім.

— Я не можу. Я…

— Стули пельку! Ти багно, а не чоловік, ти слиз, баба, імпотент! Ти не вмієш тримати удар!

Він тільки нижче опустив плечі.

— Послухай, — сказала Сашка. — Якщо ми все це вивчимо… Якщо пройдемо до кінця цей курс… То, напевне, станемо такими, як вони. І зможемо говорити з ними на рівних. Тоді ми помстимося твоєму батькові. Я тобі обіцяю.

Костя повільно підняв очі. Уперше Сашка помітила в них щось, крім горя й приреченості.

— А якщо вони нас розчавлять, ми не зможемо помститися. Ми слабкі зараз. Але ми будемо іншими. Ми знайдемо, як із ними поквитатися.

— У мене не вийде, — сказав Костя. — За три дні — десять вправ, це нереально.

— Реально. Я робила й по двадцять.

— Що?!

— Книжку бери! Читай вправу вголос!

Години йшли за годинами. Сашці дедалі частіше хотілося його вдарити. Хльоснути, щоб зібрався. Щоб зосередився й зробив те, що готове вже більш ніж на половину. Вона не могла бачити, що діється в його уяві, але за погляом, за диханням навчилася відрізняти удачі від кіксів і збоїв.

Коли він збився наприкінці довгої серії з п’яти складних вправ, вона не витримала й ударила його по щоці. Він відсахнувся, схопився за обличчя.

— Ти що?!

— Зберися! — прокричала Сашка в його червоні зацьковані очі. — Зберися й зроби все спочатку, бо ще не так отримаєш!

Вона запізніло відчула, як горить долоня. Здивувалася сама з себе: їй у житті не доводилося нікого бити. Навіть жартома. А тепер вона ладна була схопити віника на довгій ручці, який стояв у кутку, й бити його держаком серйозно, завдаючи болю.

Надвечір він захотів спати, але Сашка не пустила. І сиділа з ним цілу ніч, а на ранок, вже десь о дев’ятій, він раптом відчув сам і зрозумів, як ці вправи робляться.

Вони сиділи в коридорі общаги на принесених із кімнати стільцях. Навколо щось відбувалося, ходили, тупотіли, репетували, сміялися, скаржилися на недосипання, просили жерти. Костя в цей момент повірив, що за два дні здасть залік.

А Сашка тільки тепер до кінця зрозуміла, що за пекло він носив у собі всі ці дні.

* * *

— Сашенько! Як добре, що ти подзвонила! Ми завтра тебе зустрічаємо, готуємо сюрпризи, тут на тебе таке чекає!

— Мамо… Ти вибач, я завтра не зможу приїхати.

Пауза.

— Сашко… Як це? Що трапилось?

— Тут один хлопець перездає залік. Я йому допомагаю.

Нова пауза.

— А що за хлопець?

— Однокурсник.

— Ну… Ми так на тебе чекали… Старий Новий рік…

— Я постараюся приїхати чотирнадцятого, — сказала Сашка. — Я чесно… раніше не можу.

* * *

З історії вона отримала, як не дивно, теж п’ять. Притому що зовсім не готувалася. Білет випав дуже вдало: Сашка слухала й конспектувала ці лекції, конспектувала докладно й тепер без натуги пригадала все до найменших подробиць.

— Побільше б таких студентів, — сяючи, сказала історичка. А Сашка, скромно потупила погляд і попросила:

— Будь ласка… У Коженникова горе… Він у такому стані… Поставте три, я з ним попрацюю…

Історичка мучила Костю майже годину, нічого від нього не домоглася, довго вагалася та стискала губи і все-таки поставила трійку.

Увечері того ж дня першокурсники роз’їхалися майже всі. Залишились кілька, чиї поїзди йшли вранці, та «хвостисти».

І Сашка.

Іспит третього курсу — той найважливіший, перевідний — теж випав на тринадцяте. Ніхто не жартував про нещасливе число. Гуртожиток стояв напівпорожній і незвично тихий.

Зранку всі третьокурсники зібралися в залі. Ліза, Денис і Костя чекали в першій аудиторії (а невдахам із групи «Б» перездачу було призначено на годину пізніше). Сашка блукала коридорами; жодного звуку не долинало з зали. Наче там зовсім нікого не було.

Потім вийшов Портнов. Роздратований, як здалося Сашці. Вона вчасно сховалася за ногу бронзового коня. Портнов пройшов до першої аудиторії, Сашка чула, як він сухо сказав: «Приготувалися, Павленко перша».

Сашка закусила губу.

Минуло п’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять.

Потім із аудиторії пробкою вискочила Ліза. Бліда, як вапно. Сашка злякалася.

Ліза побачила її. Шумно сковтнула слину.

— Ну що? — Сашка не втрималась.

— Здала, — сказала Ліза пошепки.

Рвучко обійняла Сашку за шию і розридалася.

Це було несподівано й навіть трохи боляче: Лізин годинник зачепився за Сашчине пасмо, смикнув її за волосся досить відчутно. Це було дивно; у Сашки ще ніхто не ридав на грудях. Вона тільки читала про це в романах. Її білий светр змок від Лізиних сліз і шмарклів. Невпевнено, бентежачись, Сашка погладила її по спині.

— Ну… молодець. Усе гаразд.

Ліза відсторонилася, витираючи обличчя рукавом, побігла в жіночий туалет — дорогою вона то спотикалася, то намагалася танцювати рок-н-рол. «Вона впоралася сама, — подумала Сашка. — Не знаю, що зробив із нею Фарит, але потуранням тут точно не пахне».

Другим вийшов Денис. На відміну від Лізи, він був не білий, а червоний.

— Як ти?!

— Три, — Денис не вірив собі. — Йоли-пали… Це ж…

— А Костя?

— Здає. — Денис уже думав про інше. — Сашко, я нап’юся сьогодні в дим. Піду в місто… Нап’юся в підворітті й валятимусь у рівчаку.

І він посміхнувся, як Попелюшка від згадки про королівський бал.

Денис теж пішов. Іспит третьокурсників іще тривав, у залі — і в інституті — панувала тиша. Сашка втратила самовладання й почала міряти коридор кроками.

Надворі виглянуло сонечко. Спалахнув скляний купол над статуєю. Величезний вершник виплив із темряви, ніби вихоплений прожектором. Хто це? Чому він тут стоїть? Сашка блукала й блукала, слухаючи звук своїх кроків. Час минав. Костя не показувався.

Нарешті розчинилися двері. Сашка кинулася вперед і майже налетіла на Портнова. Це він виходив із першої аудиторії — окуляри на носі, білявий «хвіст» перекинуто через плече.

— Самохіна…

Сашка відступила. Портнов окинув її поглядом з голови до ніг: вони не бачилися звідтоді, як він поставив їй п’ять у залікову.

— Ну, я поставив йому залік… — Портнов невиразно кивнув кудись через плече. — Поставив, хоча… Ну-бо, ходім зі мною.

Він покрокував до скляної будки вахтерки. Сашка зазирнула в аудиторію і встигла побачити Костю, спітнілого, змученого, але не зломленого.

— Здав?

Він кивнув їй, начебто сам собі не вірячи. Портнов узяв у вахтерки ключі й коротко розписався в журналі.

— Самохіна, в тридцять восьму.

Він ішов коридором, дзенькаючи ключами в опущеній руці. А Сашка йшла за ним, ніби на повідці.

— Ти його била?

Ключ повернувся