ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Здається, Юстинка тоді, п'ять років тому, відчула щось таке. Я не насмілювалася їй про це розповідати — я й собі дуже довго не насмілювалася в цьому зізнаватися, — але твоя молодша сестра часом розуміє тебе краще, ніж ти сама.　

Я ніколи не намагалася звернутися до нього, ніколи не прагнула зустрітися з ним. За життя він був… різним. Часто дратував мене, інколи не розумів. Старший брат як старший брат. Та суть навіть не в тому. Він був по той бік, і — на відміну від бабусі — тоншав і розвіювався не так швидко.　

А може, справа в тому, що саме вони вирішують про себе там, за завісою? Розчинитися і рушити далі чи триматися до останнього, приглядаючи за тими, кого люблять? Тримаючи цей край таким, яким він є. Стаючи частиною його історії.　

Хай би там як — а я погодилася з цим. Просто знати. Бачити його раз на рік. Попрощатися зі своїми кошмарами. Це було більше, ніж те, на що я могла розраховувати, правда ж?　

Тим часом бабуся, кінь і пес зникли, і двері вкотре зачинилися.　

Я розвернулася й побачила, як тонуть в тумані інші кургани, як тонуть у ньому коні, бики, собаки, люди.　

Я махнула їм рукою, розуміючи, що навряд чи вони мене побачать, — просто миттєвий імпульс, бажання дати знати їм, тодішнім, що нічого не скінчилося.　

Зрештою, я була тут, хай і не в бабусиному однострої. Я не знала нічогісінько про її таємничу професію, не знала, ким були її колеги з тієї дивної контори, — та це не мало значення. Колись дізнаюся, а тим часом я робила те, чого не могла вже робити бабуся. Доглядала за тими, хто боронив край. Вчилася снувати історії, старі й нові.　

Бо нічого не скінчилося. Насправді ніколи нічого просто так не закінчується.　

Епілог,

у якому нічого не закінчується

Коли прокинулися Ярий з Уляною, була ніч, і сяяли над Межінь-островом зірки, великі й стиглі, немов жолуді Прадуба. Не стукав уже молотом по ковадлу Перевізник — либонь, це й порушило їхній сон.　

Не знав Ярий, скільки саме минуло часу. Може, година, а може, доба чи дві.　

Згадав він про сон, який бачив кілька днів тому, — солодший за мед, палкіший за полум'я, — згадав і про інший сон, який наснився йому нещодавно. Глянув крадькома на Уляну.　

Сказала вона:　

— Якщо хочеш запитати — добре поміркуй, про що саме.　

Подумав він, що події останніх днів сталися не з ним. Мандрівка з далеких північних країв аж сюди, пошуки Брамниці, гра в загадки, втеча через пагорби й калиновий міст — і особливо те, що відбулося тут, на острові. Це точно не він брав у цьому участь — не він, а хтось мудріший, сміливіший, везучіший.　

Вони з Уляною заночували там, де й минулого разу — в ярку, неподалік від берега — але достатньо далеко, щоб принаймні полум’я від вогнища, що його розпалив Перевізник, їм не заважало. Були вони потомлені, але цього разу не потребували багаття, щоб зігрітися.　

Перевізник натомість увесь цей час і на хвильку не присів, а тепер от стояв біля ковадла, над яким височіла калина, й тримав у руках меч.　

Збагнув Ярий, що насправді нічого не скінчилося. Що це — його заклятий Крик, відновлений і викуваний наново.　

Лише за хвильку — коли підійшли вони з Уляною ближче — стало ясно: з уламків давнього меча створив Перевізник новий.　

Хоч тихо ступали вони, сказав він, не обертаючись:　

— Непогано вийшло, правда? Доглядати цілий меч легше, ніж дбати про десятки уламків — а вони ж і досі небезпечні. Тільки час остаточно їх знешкодить.　

Сказала Уляна:　

— Це вже не наш клопіт, хіба ні?　

Нічого не відповів Перевізник. Мовчки узяв він меч за лезо, простягнув руків'ям Ярому. Чомусь найбільше вразив Ярого візерунок — ланцюги та хрести, що оздоблювали руків'я.　

Озирнувся він на Уляну. Згадав про останній, свіжий сон. Згадав і про слова пані Брамниці — «а тепер тут і живі, і мертві, й ненарожденні» — і про те, що розповідав Перевізник, теж згадав. Прадуб, як і інші Дерева, проростає крізь світи й часи, крізь втілене й невтілене. Той перший їхній з Уляною сон — полум'яний і солодкий — осяяв майбутнє, показав можливе. їхнє ще не зачате дитя — от кого відчула тоді пані Брамниця. От кому співала колискові Уляна — коли вела безіменного ще Ярого навколо Прадуба, і коли допомагала Перевізникові викувати для неї новий голос.　

Сьогодні — після того, як вони, зігрівши одне одного, поснули, — побачив Ярий у сні цю дитину. Ще ненароджену, та вже зачату, ще безіменну, та вже позначену долею.　

Кивнула Уляна йому, і він відповів їй усмішкою.　

А потім узяв меч, а вона своєю долонею обхопила його п'ястук.　

Туман наповзав від ріки, і крізь мряку проступало те, що крилося в землі — мечі, списи, обладунки, предки. Вони лежали упереміш, і зараз жоден з Міцних не розплутав би їх, не розрізнив, де чиї рештки, де чия історія.　

Вони лежали там, унизу, а крізь них — як завжди, від початку часів, — проростали квіти. Звичайні квіти, що тримають цю землю не згірше за цвяхи й сволоки.　

На мить здалося Ярому, що бачить він інші острови й інших оборонців, і їхні будинки, і їхні могили. На мить здалося: промайнула серед них знайома постать — чи ж не те дитя зі сну? І він зрозумів, що вже знає, як його зватимуть, — Ярчук, звісно ж, Ярчук, — і його, і всіх потомних нащадків.　

На найближчому острові стояла дівчина, дивилася просто на Ярого з Уляною. Вона махнула рукою — чи то віталася, чи відмахувалася від клаптів туману.　

Ярий розумів, що вона не побачить їх з Уляною — надто велика відстань, надто глибока прірва часу. Навіть у таку ніч, як ця, є межа дивам, є край припустимому.　

Але він махнув рукою, і Уляна теж, бо тільки людина без серця стояла б стовпом, неначе тієї дівчини не існує.　

Туман плив між ними великими клаптями, схожими на хвилясте листя. Десь вдалині плюснула хвиля.　

Дівчина по той бік туману всміхалася Ярому й Уляні. Всміхалася і махала рукою у відповідь.