ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Ярий дивився на хортів — на тремтячі горлянки, на очі зволожені, на підібгані хвости, — і не зауважив, коли саме це сталося. Заскочена тим виттям Брамниця завмерла: права нога на землі, ліва у візку.　

А тоді її пальці на правій нозі почали чорніти. Шкіра обтягла кістки, потім немов розчинилася — проступили оголені м'язи, темні й покручені.　

Хорти голосили, пташки стежили за Брамницею пильними, голодними очима, а сама вона, здавалося, не усвідомлювала того, що з нею відбувалося. Раптом спохопилася і сахнулась.　

Кістяна нога цокнула по дошках візка — і одразу ж хорти замовкли.　

Сказав Пан полеглих:　

— Гадаю, тобі варто пошукати гарного чоботаря.　

Відповіла йому Брамниця — і почувши її голос, хорти притисли вуха і зіщулились, а вовки вищирилися і відступили на пів кроку.　

— Віддячила б і я тобі порадою, та казати одноокому Батьку круків, щоб уважніше дбав про власне добро, уже трохи запізно. З іншого ж боку, поки ще є друге око й другий крук, залишається й надія, чи не так? А ти, Перевізнику, уважай, бо світ цей тісний й інші вісім не просторіші для того, хто стає поміж мною і моїми боржниками.　

Промовивши це, клацнула вона пальцями, і ведмідь із вепром помчали вчвал — назад, до берега, а за ними й хорти, виваливши багряні язики, вивертаючи лапами клапті трави і розкидаючи каміння.　

Перед самою водою здійнялися в повітря, аж брижі пішли по гладіні. А потім, ледь сягнувши хмар, щезли і візок, і хорти з Брамницею — тільки прогуркотіло щось у небі.　

Гукнув тоді з меча Ейнар Буре Ікло:　

— Оце й усе?! Правду кажуть: скільки не дай жінці влади, а залишиться вона жінкою — слабкодухою і безпорадною! Та заждіть, Батько битв так просто не відступиться, це напевно!　

Сказав Перевізник:　

— Якщо ти, Господарю герцю, не маєш більше вимог і домагань, то покину я тебе, бо мушу подбати про нове ковадло.　

Той лише розвів руками:　

— Правом не зміг, силою не здобув. Тільки дурень не зробив би з цього висновків. Дякую тобі за науку!　

Вклонилися вони один одному, і Перевізник рушив углиб острова, сказавши Ярому з Уляною наостанок:　

— Уважайте!　

Засміявся одноокий вершник, дивлячись, як зникає Перевізник у гущавині.　

— Але ж здивували ви мене, смертні. Призабув я, що пута крові так легко не розірвеш.　

Говорив він, а за його спиною з'їжджали з хмар вершники, — і Ярий їх упізнавав, кожного. Навіть якщо за життя ніколи їх не бачив. Навіть якщо обличчя їхні було вже не впізнати, бо й лишилося від них небагато: запалі очі, сиві бороди, заіржавілі, розвалені шоломи.　

— Дивіться! — гукнув Пан повішених. — Ти, Ґуннар Зрадник, і ти, Атлі Кнур, і Стурлауг Бурлака, і Орм Півдолоні, і ви двоє — Снеррір Ватра й Авдульв Пишний Хліб. Жив собі на Півночі, в землі Вогняної Форелі, чоловік на ймення Сноррі. Ніколи не любив він ні батька свого, ні сестру, ні братів — а про інших родичів, живих і мертвих, годі й казати. Хіба тільки поважав він старого байкаря Снерріра, свого діда. Саме через нього вирішив Сноррі помститися вбивці — і погляньте, чим усе скінчилося! Той безхребетний чоловік уклав зі мною угоду. Він зійшов у курган і повернувся з мечем. Він навчився тим мечем володіти, а потім навчився битися без нього. Покинув рідний край. Вивчив чужу мову. Ризикував життям, бідував, зрештою — порушив власне слово. Ба навіть відмовився від самого себе. І все це задля того, щоб врятувати рідного брата, якого він ледве терпів.　

Уляна поклала руку Ярому на плече, і тоді Володар вигадок знову засміявся:　

— А це ж хто поруч із ним? Уляна Іржавогорла? Чи тепер уже Уляна Соловейко? Але ж напевно не Ульврун, чи не так?

Не мала Ульврун Хлопчакувата, яка так хотіла стати схожою на батька і старших братів, що й поводилася, як вони, — аж поки не заступила за межу. Бо можна вправлятися з луком, навіть брати до рук меча, але кривословити власному батькові — ніколи! Чи ти добре завчила цей урок, Ульврун Вигнаннице?　

Відповіла вона:　

— Я сама пішла з дому. Взяла те, що мені належало, і лишила те, що було зайве, — і голос її не тремтів.　

— Але дещо з того, що ти вважала зайвим, тебе наздогнало. Бо взяла ти не тільки меч і гроші, чи не так? Батькову честь ти теж прихопила з собою. Ти ж ледве не перетворила його на посміховисько: власна донька повстала супроти батька, обікрала його, втекла з дому. Звісно, ти хотіла довести йому, що він помилився. Що ти не гірша за братів — ба навіть краща!　

— Він не розумів…　

— Авжеж! І ніколи не зрозуміє, бо жінки — з мечем чи без меча — залишаються слабкодухими і безпорадними. Навіть якщо вони кривословлять власному батькові. Навіть якщо відмовляються повертатися, коли він посилає по них молодших братів. Навіть якщо вбивають цих братів, аби довести, що володіють мечем не гірше від них. Ох ці пута крові, які ж вони переплетені, перекручені! Часом — міцніші за будь-кого з Міцних, чи не так?　

Він похитав головою, наче сам не вірив у те, що збирався сказати. Його крислатий капелюх відкидав густу тінь на Ярого й Уляну.　

— Уяви собі: брати по-своєму любили тебе. Батько наказав повернути тебе будь-якою ціною, та вони сподівалися зробити це… без надмірностей. Хотіли провчити, але не нівечити.　

— Авжеж, — кивнула вона. — Саме тому вони просто хотіли перерізати мені горлянку.　

— Не віриш мені — спитай у них!　

Змахнув він рукою, і від неспочилого почту відділилося двійко воїнів, під'їхали ближче.　

То були зовсім зелені юнаки. Один — високий, худорлявий — вуса мав тонші за рану, що розтинала горло над його борлаком. їхав він, скособочившись у сідлі, бо мусив рукою притримувати голову — щоб не відпала.　

Другий мав куцу борідку і, певно, пишався нею, бо вплів туди мідний дзвіночок. Відблиски багаття визолочували той дзвіночок і аж сяяли на фібулі, голка якої була ввігнана в ліву очницю куцобородого. Друге, вціліле око він не спускав з Уляни: дивився, немов хотів наглядітися на роки наперед.　

Сказав Володар вовків:　

— То що, не питатимеш? Шкода, дуже шкода. Вони ж бо — твоя справжня рідня, по крові й по духу. Поміркуй сама: що далі тікала ти від батька, то частіше мусила поводитись, як він. І скільки б імен ти не змінила, суть твоя незмінна: усім, що маєш, ти завдячуєш саме батькові.