ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

І той меч — він не відпускав мене усі ці роки. Бабуся тоді, у нашу першу ніч на кургані, казала, що одна його історія скінчилася, а друга починається — от власне від того моменту, коли ті «шукачі пригод» викрали його з кургану, де він пролежав під охороною майже тисячу років.　

Бабуся мала рацію. І хоч стару історію вона так ніколи й не розповіла мені до кінця, тепер я трохи знала про цю, нову.　

Я розповідала і час від часу дивилася з кургану вниз. Цього року на Купала тут стояв туман, і з нього ледь прозирали окремі острівці землі, а з них — здавалося мені — те, що лежало під землею. Мечі, бомби, списи, пістолети, щити, літаки. І кістки, багато кісток.　

Кожен предмет, немов перлина у мушлі, був згустком історії, твердим концентратом доль і сподівань. Вони, наче цвяхи у стінах, наче балка-сволок під стелею, тримали цей край, не давали йому розпастися, розпорошитися. І звісно, принаджували тих, хто відчував їхню міць — хай навіть не розумів, із чим має справу.　

Попит породжував пропозицію, як було завжди, в усі часи й у всіх краях. Одній такій компанії — сімом скорохвацьким добродіям — пощастило трохи більше. Я так і не з'ясувала, яким саме чином: чи хтось із них знався на таких речах, чи залучали стороннього фахівця, — однак їм вдалося знешкодити охоронців меча і втекти раніше, ніж втрутилася бабуся.　

Потім усе в них мало відбутися за звичним сценарієм: інтернет-аукціон, продаж, транспортування за кордон…　

Та на першому ж етапі почалися проблеми. Пост зі світлиною меча побачив професіональний археолог, коментарі наполохали продавців, меч на аукціон так і не виставили.　

Але, певно, якимось чином усе-таки примудрилися продати, бо з України його вивезли. От тільки на кордоні між Росією та Естонією меч затримали. Документів на нього в перевізника не було — та й звідки б?! — і тепер конфіскат мали повернути у країну походження. Себто, виходячи з усього, — до Росії.　

Це й сталося б, якби не той самий археолог, який, маючи збережені фото з аукціонного інтернет-форуму, оперативно зреагував. Приєдналися інші фахівці й дипломати, аж до посла України в Естонії включно.　

— Уявляєш? — казала я бабусі. — Люди просто взяли й впряглися в цю історію, бо не могли стояти осторонь.

Вони нічого не знали про Ярого, про твоїх істот, про кургани і про передісторію Крика. Просто не змогли закрити очі на те, що меч не повернеться до нас, — і впряглися. І перемогли.　

Естонія віддала його нам — а тоді вже інші взялися за те, щоб його врятувати. Бо ж він був як ці кінь та пес, як світло зірок: ні живий, ні мертвий. Поки тривало слідство, його не дозволяли реставрувати, а час робив своє — і метал почав тріскатися. У березні шістнадцятого меч затримали на кордоні, у травні сімнадцятого — віддали науковцям. І ще два роки вони над ним працювали, знімали шар за шаром усі ті корозійні шматки, часом по пів міліметра, а часом і ще тонші. Потім його віддали до музею у Винниках, я їздила туди дивитися на нього. Ось фотки і реконструкції, сама поглянь, який він був красивий. Кажуть, його довго використовували і, певно, передавали у спадок. А потім, мабуть, вирішили, що найнадійніше віддати оборонцям у курган. Зрештою, якщо він там пролежав майже тисячу років непотурбований, то вони, мабуть, мали рацію, правда?　

Бабуся мовчала і з ледь помітною усмішкою дивилася на полум’я. Вітер підхопив жменьку чорного пір'я з-під колоди, роздмухав, поніс у темряву. Собака гавкнув, потім солодко позіхнув і влігся біля моїх ніг. Кінь форкнув мені на вухо і пішов собі схилом, намагаючись пощипувати примарну траву.　

Ми ще посиділи й поговорили, поки мали час. Якщо ці п’ять років чогось мене й навчили, то передовсім умінню цінувати те, що маєш. Тих, що маєш.　

Я розповіла їй, що Юстинка давно забула усі свої страхи. Вона вже не боялась книжок про відьом і, почувши слово «котел», не плакала. З вересня чотирнадцятого минуло достатньо часу… хоча інколи мені здається, що для деяких речей його завжди замало.　

От як цієї ночі. Зрештою я встала, і бабуся підвелася теж, і ми пішли вчотирьох: я, вона, пес і кінь — до дверей.

Уже на самісінькому вершку я озирнулася. Туман густішав, і землі та того, що лежало в ній, уже було не розгледіти, — але над поверхнею туману здіймалися один за одним інші кургани. Я навіть не здивувалася, хоча найближчий був від нас далеченько, а оці всі, здавалося, — поряд, на відстані кількох метрів.　

Деякі стояли порожні, мертві, па інших я зауважила постаті — коней, биків, собак, подекуди — людей. Одних я бачила чітко, інших ледве могла розгледіти. Певно, проблема була у відстані, часі та яскравості — от як у зірок.　

Я дивилася на них, усвідомлюючи, що цей край зшитий з наших історій — тих, що лежать у землі, і тих, що живуть у пам'яті. Що без них він розпадеться, розкришиться, перетвориться на ніщо, стане пусткою. Що завжди будуть ті, хто боронитиме його, і ті, хто грабуватиме, — і звісно, ті, хто заплющуватиме на пограбунок очі. А ще — ті, хто ставатиме на заваді грабіжникам.　

І вони всі — теж частина історій, які тримають цю землю, як цвяхи, як сволоки.　

Кінь і пес уже пройшли у двері, бабуся ж стояла поруч зі мною.　

Я попрощалася з нею, як прощалася останні два роки. Обійняти не могла, тож просто казала якусь банальщину. Слова нічого не важили, важив сенс, що за ними стояв, і я сподівалася, що вона це ще розуміс.　

Бачила я її не дуже добре, часом — як примару, не як людину. Певно, випромінювання згасало, а може, мені заважали сльози.　

Потім вона пішла туди, за собакою й конем, і я зважилася наостанок глянути крізь цю браму, крізь мерехтливі отворність та проникність.　

Не думаю, що двері вели до якогось місця — радше до ймовірності місць і часів, до іншого часопростору. І оскільки спостерігач подеколи впливає на те, що бачить, кожен мав шанс угледіти своє, важливе саме для нього.

Не знаю, було це оманою чи правдою. Тоді й там для мене це не мало жодного значення. Головне, що я бачила свого брата знову — наче навіть після того аж ніяк не