ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Нахилився він у сідлі, сказав зі співчуттям:　

— І ти справді була краща за братів! Навіть за власних дядьків, яких ти, зрештою, кілька днів тому теж убила — безжально підстрелила на тому березі, біля стаєнь заїжджого двору… Тільки в одному ти схибила.　

Витягнув він руку, вказав на Ярого:　

— Лише один-єдиний раз зрадила ти свій рід — коли взялася допомагати цьому чоловікові! Поглянь у очі своїх братів, дядьків, дідів і прадідів. Скажи їм: невже їхня кров — твоя кров! — нічого для тебе не важить? Невже ти й далі триматимеш сторону того, хто вбив твого батька і найменшого, найневиннішого з братів? О, аби ж ти могла чути голоси з меча! Раніше б тоді все зрозуміла, не накоїла б помилок. Втім, їх ще можна виправити — і ти знаєш як саме, еге ж?

Гукнув Ейнар Буре Ікло:　

— То це була вона? Усі ці дні — вона?! Шмаркате дівча виявилося живучішим за братів і дядьків?! Дарма не задушив я її в колисці, дарма!　

Засміявся Володар вовків:　

— Хоч ти й не чуєш його, Ейнар визнає, що помилявся. Ти була найкращою з усіх його дітей, і він щиро шкодує, що приділяв тобі недостатньо уваги.　

Подивилась Уляна на Крик, що тримала в руках. Подивилась на Ярого.　

— Він досі там? — спитала. — Говорить? Просто зараз?　

Кивнув Ярий.　

— Чи це правда? — знову спитала вона, і голос її не тремтів. — Ти вбив мого батька, Ейнара Буре Ікло?　

— І його, і твоїх братів, — сказав Ярий. — Навіть наймолодшого, невинного. Це через мене він став невситимцем, якого я намагався врятувати там, на мосту.　

Вона кивнула так, наче саме цієї відповіді й чекала. А тоді спитала втрете:　

— Що він каже?　

І гукнув Ейнар:　

— Кажу, що вона — ганьба всього роду. Хай подивиться у очі тим, кого привів Пан полеглих. Дідам і прадідам, і давнішим пращурам. Усім, хто примножував багатства і славу нашої сім'ї. Усім, чиї зусилля вона звела нанівець.　

Вершники, що прибули з Батьком битв, уже стояли навкруг галявини. Хоч багаття пригасло, світло час від часу вихоплювало з тіней їхні обличчя — губи, вилиці, погляди.　

Бони стояли там упереміш: брати Уляни і його діди, її дядьки і його сестра Ейр. Хтось сидів на коні, хтось на вовку, а траплялися й звірі, про яких Ярий тільки чув від Снерріра Ватри.　

І всі — від жовтодзьобих хлопчаків до сивих дідів — дивилися однаково: із заздрістю й тугою. Як на те, за чим шкодують, втративши назавжди.　

— Що він каже? — повторила Уляна, і голос її здавався крижаним і гострим, наче Крик, який вона тримала, спрямувавши на Ярого. Багаття вже догоріло, й відблиск останніх вогників ледве сяяв на лезі меча.　

Не вгавав Ейнар:　

— Нащо вона питає?! Нікчема, ганебний виплід гадюки! Хай би віддали мене Сурту-пекельнику або вкинули у безодню Ґіннунґаґапа, хай би тіло моє вимочували в отруті зміїній, хай би рвали гаками тіло, — і це було б краще, ніж мати за рідну дочку цю негідь!　

Кінчик меча торкнувся горла, та Ярий не дивився на лезо. Поглянувши в очі Уляні, тихо відповів:　

— Він пишається тобою. І шкодує, що збагнув це надто пізно. Але якщо спитаєш, чи шкодую я, що вбив його, відповім: ні, не шкодую.　

А потім він затамував подих, чекаючи удару.

Розділ вісімнадцятий,

в якому Уляна Соловейко

робить неприпустиме

Гукнула Уляна:　

— Гей, Пане полеглих, підкажи — як саме я маю виправити свою помилку?　

— Убий.　

— Авжеж, це я зрозуміла. Але яким чином? Напевно ж не можна просто взяти й перерізати йому горлянку! Хіба треба вдатися до якогось ритуалу — з кров'ю невинного ягняти, медом, розведеним росою, яку зібрали на молодий місяць зі спин сліпих жаб, додати до цього хутро рудої зозулі, сушені шмарклі саламандри і камінь з жовчного міхура оленя. Інакше — який у тому сенс? А може, пропонуючи виправити помилки, мав ти на увазі щось інше, — я ж із недомислу свого не збагнула про що тобі йшлося?　

Повернулася вона до мовчазних вершників, глянула їм у очі. Сказала:　

— Чи було таке, щоб хтось колись, вбивши одну людину, спромігся оживити іншу? Ви всі мстилися за смерть кревних, бо цього вимагали звичаї, ваша честь і старий, одноокий повелитель зітлілих кістяків. Та чи почувалися ви краще, коли хтось мстився потім за вас — уже мертвих? Чи ставало вам від того легше на душі? Чи відчували ви знову — хоч на мить — смак засмаженого вепра, запах свіжого хліба, тепло дружніх обіймів? Плетій пліток каже про те, що голос крові кличе до помсти — та насправді кличе він до іншої крові, до горя і нових смертей.　

Вона змахнула рукою, у якій тримала меч, — так, наче хотіла жбурнути його якнайдалі.　

— Не знаю, — сказала, — який з цього всього вихід. Та в одному погоджуюся з Паном повішених: я винна перед кожним з вас. Бо я була така, як ви. І поводилася так, як ви. І думала так, як ви. Я боялася вас і ненавиділа вас так само, як ви боялися й ненавиділи своїх предків. Тепер я сплачую борг. Я дарую вам прощення, чуєте! Я прощаю вас за всі ті кров, горе і смерть, що ви лишили мені у спадок. Ви вільні — якщо не від Пана полеглих, то принаймні від мене. Ідіть з миром.　

Стало тихо на галявині — аж чути було, як сичать у горні вуглини.　

А потім вершники на конях, вовках і дивних давніх створіннях один за одним схилили перед Уляною голови. Жоден не проказав ані слова, і жоден не озирнувся на Пана полеглих, що стежив за цим усім з-під свого крислатого капелюха.　

Потім глянув Плетій пліток кудись за спину Ярого — і той, озирнувшись, побачив Перевізника. Ніс Перевізник в одній руці молот, а в другій — китицю калини.　

Засміявся Господар герцю:　

— Ох і ніч — геть чисто чудеса й дивування! Натішився я бесідою з твоїми зухвалими помічниками, а тепер бачу, що гідний у них наставник. Шкода, що не маю часу лишитися й подивитись, як зробиш ти з калинової китиці нове ковадло, Вихватню-З-Човна.　

Перевізник на те лише плечима знизав.