ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Прошепотів щось — і раптом із тріщини проклюнувся благенький пагінець. Потягся вгору, випустив перший листочок, потім другий, третій… А знизу зазміїлося коріння, обхопило ковадло, обплело — Ярий і оком зморгнути не встиг.　

А Перевізник усе шепотів щось нечутне, нахилившись до пагінця. Навіть не дивився на те, як розвертає Пан полеглих свого восьминогого громака, як об'їжджає по колу галявину, втоптуючи у траву порох, на який перетворилося кілька його воїнів.　

Коли кінь ступив на хмарну стежку, Господар Герцю спинив його і обернувся до Уляни.　

— Була ти, — сказав, — сміливою, і за це дам я тобі наостанок пораду, щиру і правдиву. Зрештою, хіба дочка не має права почути батьків голос? Якщо надумаєш, просто зрань себе Криком і змасти лезо кров'ю. Поки не висохне вона, чутимеш ти Ейнара Буре Ікло. І зможеш робити це, допоки лишиться в тобі хоч крапля крові… Чи, звісно, поки ви не вкрадете у Брамниці нові жаринку й галузку і, дочекавшись такої ж ночі, не розіб'єте Крик. Себто, — додав він, мружачи єдине своє око, — уже ніколи.　

Перевізник, який увесь цей час стояв навколішки перед ковадлом і щось шепотів, миттю підхопився з колін. У два кроки опинився він поряд із горном — та пізно: полум'я вже згасло, а всі вуглини вистигли, неначе лежали на морозі кілька днів.　

Сказав Уляні Пан полеглих:　

— Тепер знаєш, про що мені йшлося, Ульврун Хлопчакувата. Сподіваюся, ти щиро розважилася, жартуючи зі старого, одноокого повелителя зітлілих кістяків.　

А Ярому й Перевізнику він нічого не сказав, тільки глянув пильно — і пустив свого румака скоком. Полетіли з-під копит, мертвих і живих, шмаття хмар, зимні, вологі. Одне зачепилося й осіло на листочках молодого дерева, що виросло з тріщини. Було воно вже височеньке — і міцно тримало корінням обидві половини ковадла. От тільки марно.　

Тим часом інші вершники повільно й знехотя рушили услід за Плетієм пліток, і рушили за ним вовки; жоден не обернувся.　

Мовчав Перевізник, дивився їм услід. Мовчали пташки в клітках.　

Тільки Ейнар Буре Ікло прошепотів з меча:　

— Та ні, не може він просто піти. Не може покинути нас тут, у цьому не-бутті: ми ж його віддані воїни, чи не так?! Ми присягали йому!　

Відповів на те стиха Гаґбард Ратиця:　

— Та чи він присягав нам?..　

Почув Ярий, як задихається від люті й відчаю Ейнар Буре Ікло. А може, сміявся він, збагнувши, що втрапив у пастку власних сподівань і сам себе омилив.　

Згадав тут Ярий дещо і сказав Уляні:　

— Коли ти говорила з Плетієм пліток, то вже знала, хто я такий. Знала, що я вбив твого батька.　

Кивнула вона:　

— Ще відтоді, як Брамниця відповіла на твоє друге запитання. Та я хотіла впевнитись, чи можу тобі довіряти. І хотіла дізнатися, чого прагне Пан полеглих. А ще, — додала вона тихо, — я вірила, що здатна його обдурити.　

Вона похитала головою, потім вхопила рукою лезо, провела Криком по долоні. І поклала меч на розбите ковадло, під калину, що вже здійнялася вище за неї.　

У темряві, осяяній лише світлом зірок та місяця, Уляна ледве бачила власне віддзеркалення на мечі. Повільно, невпинно наповзали на нього струминки крові.　

Сказала вона:　

— Чи ти чуєш мене, Ейнаре Торлейвсон?　

Загукали з меча голоси:　

— Ще! Ще! Дай нам напитися, втамуй нашу спрагу!　

Та жодного з них Уляна не чула, а Ейнар Буре Ікло мовчав.

— Знаю, що ти тут, — не здавалася вона. — І знаю, що ненавидиш мене. Зрештою, це взаємне. Пробачити інших, давніших предків простіше, ніж власного батька: вони принаймні не намагалися мене вбити. Та яким би покидьком ти не був… знай: мені шкода, що я нічим не можу тобі зарадити. Ніхто не заслуговує на таке посмертя, навіть ти.　

Озирнулася вона на Перевізника, спитала:　

— Що тепер буде з ними всіма, зневоленими у мечі?　

Знизав він плечима:　

— Те, що й раніше. Позбавлені тіл, не знатимуть вони спокою і розради. Не зможуть ні на мить заплющити очі, бо не мають очей. Вічно жадатимуть крові, бо дає вона їм примарне враження нового втілення. Хтось конатиме у відчаї, та ніколи не сконає, хіба збожеволіє, а хтось триматиметься до останнього, сподіваючись на милість Пана битв, однак даремно: не він викував Крик — не йому й належать душі, зневолені у мечі.　

— І це правда, що тепер меч не розбити?　

Сказав Перевізник:　

— Хіба хтось знову здобуде жаринку й галузку в Брамниці, та ще у передніч Сонцекресу. А до того часу, гадаю, варто сховати Крик якнайдалі, убезпечимо від нього живих, а мертвих нехай рятують інші.　

Загукали тоді з меча голоси. Одні погрожували, інші благали, а були й такі, що похапцем просили переказати звістку своїм близьким (які, ймовірно, вже й згинули багато років тому). Тим часом кров на лезі висихала, і ставали вони дедалі тихішими, притлумленішими.　

Сказала Уляна:　

— Сховати то сховати, хай так і буде.　

І тоді вперше озвався до неї Ейнар Торлейвсон на прізвисько Буре Ікло:　

— От і вся ціна твоїх слів! Брехня й лицемірство, а під ними — радість, що зможеш нарешті помститися мені! Зізнайся в цьому, це ж так легко!　

Він знову говорив, задихаючись, неначе мчав кудись і намагався вхопити ротом повітря.　

І раптом Ярий збагнув, що відбувається.　

Ейнар Торлейвсон на прізвисько Буре Ікло не задихався і не сміявся. Хоч і не мав ані очей, ані горла, він — мабуть, уперше в житті — плакав.　

Сказала Уляна Перевізникові:　

— Хай калина обросте і втримає Крик у ковадлі. Потім вкинемо ковадло з мечем у річку — у найглибшу ковбаню на дні, якнайдалі від людей. Та спершу… залиште нас наодинці: я хочу з ним попрощатися.　

Кивнув їй Перевізник і разом із Ярим пішов на інший край галявини.　

Але навіть звідти бачив Ярий, як встромила Уляна меч у тріщину, що з неї проростала калина. Схилилася над мечем, прошепотіла щось.　

А потім підвелася й заспівала, тихо і ніжно:　

— Ой спи, дитя, колишу тя,

Як ти заснеш, залишу тя.

Прикладу тя камінцями,

Сама піду за вівцями…

Ярий не чув напевно, але час від часу наче долинали до нього окремі слова, що їх промовляв Ейнар Торлейвсон. Та що далі, тим менше їх ставало.　

І вже не було чути його плачу, тільки спів Уляни.