ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Тобі, душе, по спаннячко.

Піду у гай по калинку,

Посаджу ти в головинку.

Щоби спало, не плакало,

Щоби росло, не боліло.

На галявині було темно, і коли тоненький, ріденький промінець торкнувся Уляниної щоки, Ярому спершу здалося, що це осяйна сльоза. Потім промінців стало кілька — наче вона покотилася по щоці, лишаючи по собі слід.　

У сяйві тому на мить зблиснула навіть сльоза справжня, не примарна.　

І тоді Ярий зрозумів, повірив нарешті власним очам.　

Лезо Крику тріснуло зсередини, як тріскається яйце, коли пташеня пробивається назовні. Від першої тріщинки побігла друга, за нею третя…　

І з кожним словом ширшали й довшали вони, от уже назовні посипалося щось дрібне, золотисто-медове…　

— Що це? — прошепотів Ярий.　

— Те, — сказав Перевізник, — на що жоден з нас не спромігся. Диво. Та тепер не барімося, відкривай клітки!　

Він відкинув кілок на дверцятах найближчої, і зозуля, що там сиділа, стрибнула на поріжок, а звідти хутко злетіла на віття калини. Схилила голову набік, кліпнула очками, пурхнула на траву і вправним, метким рухом дзьобнула одну з тих золотих крихт.　

А Уляна співала, і світло з тріщин вже не сочилося — текло з меча густим струмком. Пташки літали над калиною, пірнали в траву, видзьобували нові зернини і потім вмощувалися на гілках.　

— Будуть пташки прилітати,

Калиночку обдзьобати

Та й будуть тобі співати.

Ярий відкривав клітку за кліткою, він і гадки не мав, що Перевізник наніс їх стільки. Пташки вирували просто над їхніми головами — вивільги й дрозди, снігурі й ластівки, і зозулі, й трясогузки, і синички з куликами, і звісно ж, дикі голуби та жайворонки. Вже й Уляни за ними не було видно, а голос знай лунав, заспокоював, обіцяв розраду й забуття:

— Ой, спи, дитя, колишу тя,

Доки не вснеш, не лишу тя.　

З останнім словом меч спалахнув. Пролунало гучне, багатоголосе зітхання, і полетіли на землю уламки металу. Пташки шугали над травою, видзьобуючи рештки медових зернин, сварилися між собою.　

Ярий і незчувся, як лишилися там тільки перекручені, надщерблені шматки від Крику. Уляна торкнулася їх долонею, наче не вірила власним очам. Озирнулася на Ярого з Перевізником, злегка відмахнулася рукою — немов хотіла відсунути невидиму завісу з кіс, стрічок, розписаних шкаралупок.　

Пташки літали між ними, джеркотали, цвірінькали, щебетали без угаву. Одна сіла Уляні на плече — рудогруда вільшанка, дрібна, але зухвала. Схилила голову, щось проспівала на вухо.　

Спитала Уляна:　

— Це все? — і вперше бачив її Ярий такою розгубленою, по-дитячому беззахисною.　

— Ще ні, — сказав їм обом Перевізник, — це ще не все.　

І повів на берег, а пташки живою хмарою полинули за ними.　

Ніч кінчалася, але на світ ще не займалося. Стояла ріка — нерухома, немов засклена, і зорі відбивалися у ній, великі й золоті.　

Сказав Ярий:　

— Але чому пташки? І хіба це — обіцяне від тебе звільнення зневолених душ?　

Великий дрозд тієї миті сів йому на голову, знайомо скуйовдив волосся, потім злетів і щез у коловороті.　

Стенув плечима Перевізник:　

— Звільнити від меча — тільки перший крок. Ви ж самі бачили, на що перетворюються душі, які не встигли вчасно піти на той бік неба.　

— Золоті хрущі, — здогадалася Уляна. — І зернини. І страччата.　

— А також пташки, — додав Перевізник. — Тільки вони можуть потрапити туди, у Вирій. І лише в таку ніч, як ця. Більше того — здатні вони взяти з собою ще дві-три безталанні душі-зернини.　

Сплеснув він долонями, та цього разу в небі ніщо не озвалося, не заструменіло світлом. Натомість побачив Ярий, як на глибині промайнула масивна постать. Устиг він розгледіти потужні плавці, кожен завбільшки з лопату, і вуса — довгі, немов батоги, і переливчасте тіло, і пащеку — глибоку й чорну, немов лігво змія.　

А потім велетенський хвіст виринув і лунко вдарив по поверхні. Пішли навсібіч хвилі, захиталися зірки — і віддзеркалене небо розтяла тріщина. Розгорнулася вона, розійшлася на всі боки, перетворилася на хрест із закрученими променями. Вихлюпнулося з хреста медове сяйво, і птахи, що кружляти над плесом, гайнули туди, у цю жовтину, у несподівану золотавість.　

Ярий не одразу й збагнув, що бачить їхні віддзеркалення і що пташки насправді линуть не на дно, а в небо — туди, де просто посеред зірок якимсь дивним дивом розчахнувся такий самий розлом. Деякі зорі там, у височині, досі хиталися, а одна дрібна навіть не втрималася і впала, осяявши небосхил.　

Линули птахи скуйовдженою зграєю, перші, найпрудкіші, уже й пірнули у медове сяйво — і почув раптом Ярий мелодію, тиху й лагідну. Нагадувала вона про давнє дитинство, і про мамині руки, і про глухий голос діда Снерріра, коли оповідав він давні легенди про Міцних, драконів та пряль долі…　

Тільки мить бриніла та мелодія, тільки вічність. Потім лишилися по цей бік неба самі зірки, і знову плеснув по поверхні могутній хвіст. Хвилі вдарили у берег, подув несподівано теплий вітерець, розтріпав волосся, бризнув у обличчя водою.　

Згадав Ярий дрозда, що зухвало сів йому на голову, — 　і збагнув, що так само куйовдив волосся малому Сноррі його старший брат Гагбард Ратиця — у давньому, забутому, чужому житті.　

Гукнув Перевізник до скляної ріки:　

— Спасибі, дядьку Соме! Без тебе ми б не впорались!　

Густий туман тік від ріки разом із вітерцем, сповивав світ м'якими пасмами.　

Стиха сказав Перевізник Ярому й Уляні:　

— Ось тепер — усе.　

Та звісно ж, на цьому нічого не скінчилося.

Легенда

Ми з бабусею сиділи на кургані, й багаття палало так само, як тоді, і двері знову були від криті. Кінь і собака стояли поряд, гнідий час від часу торкався мого плеча мордою. Коли — шорсткими, лоскотливими губами, а коли — теплою кісткою. Над нами сяяли зорі, і я відчувала погляди, дружні, від далені, не живі й не мертві — як реліктове сяйво тих зірок, які вже й згасли, але нам ще сяють.　

Цього разу розповідала я, а бабуся мовчала.　

Коли отак обертаєшся і розумієш, скільки всього змінилося за якихось п'ять років… Я скінчила школу і вчилася на журналістиці. Пережила два нещасних кохання і втелющилася по самі вуха в щасливе. Я навчилася тверезо дивитися на життя і перестала бачити