ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія
Згадав Ярий про те, що побачив, пірнаючи в чорну річку. Згадав і слова Лисиці: «Дайте напитися і лишіть зі мною, а я про все подбаю».
Згадав і подумав, що серед його численних боргів є ще один — чорна курка, найвгодованіша з усіх, котрі тільки існують у цих дев'яти світах.
Відмахнулася Міцна:
— Якби й привезла я невситимця, чим би він допоміг? Випивши зі Смородь-річки, забувають вони все — і ти це знаєш!
— Знаю я й інше: щойно торкнеться страччука його вбивця, спогади повернуться. А от без обвинувачення, даруй, немає жодної підстави віддавати тобі Ярого. Проте, може, вони з Уляною якось по-іншому завинили перед тобою? Щоправда, важко мені уявити, як двоє смертних могли образити Міцну? Хіба порушили священний закон гостинності? Напали на тебе? Вкрали щось по-справжньому важливе й цінне? Скажімо, гребінець? Хустинку? Чи коника іграшкового?..
Стежив за ними всіма єдиним своїм оком Батько воїнів, глузливо кривив губи. Мовчав.
Вершники в нього за спиною перешіптувалися, вовки не спускали очей з хортів.
Зиркнула Брамниця на нього. Недбало кинула Перевізнику:
— Не мушу я, Міцна, нічого тобі пояснювати. Ти — Вихватню-З-Човна, невдаха, що втратив обох братів і сестру і навіть зміцніти не спромігся. Я тут щоб забрати своє — і я заберу своє, не питаючи в тебе дозволу.
— Невже? — щиро здивувався Перевізник. — То чому ж зволікаєш, пані? Зійди з візка і спробуй узяти.
І наче випадково відступив на крок, лишивши слід у поросі, на який перетворився один із неспочилих вершників.
Сказала Брамниця:
— Не та це здобич, щоб мені за нею ганятися. Пане Одинець! Пане Бортняк! Принесіть їх мені. Негайно!
Розділ сімнадцятий,
в якому Ярий Шаленець
лукавить, а потім
каже правду
Плеснула Брамниця у долоні — й розплелася упряж, що тримала кабана й ведмедя, тільки нашийники лишилися — ознака їхньої приналежності, печатка тієї, хто мав над ними безумовну владу.
Ступив кабан уперед, рохнув із полегкістю, труснув головою. А ведмідь зітхнув майже по-людськи і пішов, загрібаючи лапами землю й траву, лишаючи там, де ступав, глибокі округлі ями.
Та зробивши три кроки, ведмідь раптом став. Вдихнув повітря, сказав:
— Чи чуєш ти, брате, те, що чую я?
— Так, — відгукнувся кабан. — Запах моїх і твоїх дітей. Запах їхнього переляку. Таке ні з чим не сплутаєш.
— Запах їхнього переляку й відчаю, — підхопив ведмідь. І додав: — Таке нізащо не пробачиш.
Знову рушили кабан і ведмідь до Ярого з Уляною. Йшли ще повільніше, та тепер у їхніх очах чаїлася морозна, кришталева лють. Тепер ці двоє здавалися страшнішими за всіх Міцних дев'яти світів.
Засміявся з меча Ейнар Буре Ікло:
— Ось вам те, на що заслуговуєте! Біль! Кров! Смерть! І жодного рятунку! Можна втекти від Пана полеглих, можна ошукати пані Брамницю. Але розлючених батьків не ошукаєте, від них не втечете!
Кабан Брамниці вже нависав над ними, принюхувався, ворушачи видовженим ікластим писком над самісіньким обличчям Ярого.
Той націлився мечем у звіряче око і тихо сказав:
— Не знаю, проковтне тебе Крик чи ні, але боляче буде — обіцяю.
А Ейнар не вгавав:
— То вже буде не Крик, а клята рукавичка з казки! І все через те, що ви двоє — от сміх! — вирішили змилосердитися і врятували малих вилупків. Почули плач, і не змогли просто піти далі.
Наче звіддалік бачив Ярий посмішки Пана полеглих та всього його почету, бачив, як нерухомо стоїть Перевізник — тільки м'язи під шкірою напинаються, наче намагається він водночас втриматися на місці й поквапитися на допомогу. Чув Ярий, як під берегом ударив хвостом по воді хтось важкий і як тріснуло поліно в горні. Вдчував подмух вітерцю на спітнілому обличчі.
Зустрівся він поглядом з паном Одинцем, побачив там свою смерть.
І вже намірився був всадити меч у ліве око кабана, але сказала Уляна:
— Годі! Не для того рятували ми малечу, щоб тепер битися з їхніми батьками. І не для того ніс ти Крик через світи, щоб заплямити його кров'ю прадавніх Міцних. Опусти меч, Ярий, і хай станеться те, що має статися.
Обережно перехопила вона Крик, вийняла його в Ярого з руки. Ледве зміг Ярий випустити руків'я з пальців, а сам знай стежив поглядом за паном Бортняком. Той обійшов їх обох по колу, принюхуючись і сопучи. Нарешті став над Уляною, поглянув на пана Одинця. Кивнули вони один одному, наче дійшли нарешті згоди.
А потім розвернулися спинами до Уляни та Ярого, стали між ними і Брамницею.
Сказав ведмідь:
— Даруй, пані. Коли зневолила ти нас, наклавши своє закляття, тоді не йшлося про те, щоб ми різали невинних людей.
Додав кабан:
— Є те, що сильніше за всі зарікання. Пута крові, пута спорідненості. Для одних вони — слабкість, для інших — сила, однак нехтувати ними нікому не вільно. Чи ж тобі, повелителько страччуків, цього не знати?
Помовчала вона, кивнула:
— Правду кажете. Здавна служите ви мені вірою й правдою, і раніше відпускала я вас раз на рік, а тепер відпущу назавжди. Зможете повернутися до своїх рідних, виховувати дітлахів, насолоджуватися свободою. Закляття моє міцне, та я міцніша — я розірву пута, що накинула на вас. Якщо й ви розірвете свої, убийте цих двох — не розводячись про незаплямовані славу, звитягу, доблесть, не марудячи мене оповідками про те, які пута сильніші. Просто вбийте — і йдіть собі на всі чотири сторони, у будь-який із дев'яти світів. Просто візьміть і вбийте.
Озирнулися кабан і ведмідь на Ярого з Уляною. Усміхнулися до них.
А потім кивнули і рушили вперед, до візка своєї володарки. Під пильним її поглядом стали на місце і заплющили очі. Упряж, сплетена з довгого волосся — чорного, пшеничного, каштанового, сивого — знову обхопила їх, прив'язала до візка — тільки брязкальця заторохтіли.
Сполотніла Брамниця, загасла кулаки, аж хруснув під лівою рукою бік візка.
— Добре, — сказала. — Я зроблю це сама. Чи ти спробуєш спинити мене, Перевізнику?
Той мовчки похитав головою і навіть змахнув рукою: іди, мовляв, і візьми.
Тоді ступила Брамниця босою ногою на землю.
Ступила — і нічого не сталося.
Запала мертва тиша, навіть пташки в клітках позавмирали.
— Сміливо, — зазначив Володар повішаних. — Необачно, але достоту сміливо.
Потім завили хорти: сіли, задерли голови
