Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Ще крок — і вона по коліна занурилася в м’яке, тепле, сліпучо-біле.
Калідонячий пух!
Юта зробила ще крок — і впала. Пух огорнув її, обволік, миттю зігрів; вона перекинулась на спину — й побачила, як у темному небі кружляють пушинки, підняті в повітря її падінням.
— Панькають вони пташенят, — сказав десь поруч невидимий Арман. — Ті, щоправда, вилуплюються геть слабкі, голенькі… Осіннє гніздо калідонів — що може бути краще? Потім підуть дощі, пух намокне, зібгається…
Юта згадала няньку принцеси Май. Та весь час запевняла, що слухняні дівчатка після смерті гулятимуть у хмарах…
— Може, я вмерла, Армане? — спитала вона збентежено.
Той, явно спантеличений, перепитав після паузи:
— Що?
— Правда, я не дуже слухняна… — пробурмотіла Юта, заплющуючи очі.
Місяць піднімався — Юта вже могла його бачити, лежачи на спині. Всіяли небо зірки; довгою хмарою сріблився Медовий Шлях. Пух у повітрі тримався, не опадав, і місячне сяйво робило кожну пушинку схожою на зірку.
Юта давно перестала розрізняти, де сон, а де реальність. Білий пух глушив звуки, кожен порух оживляв цілу зоряну заметіль… Юта піднялась на ліктях, потім підвелася.
Місяць світив яскраво, гніздо розташувалося на вершині скелястого гребеня, і всі навколишні ущелини були залиті матовим білим світлом. Тому ще чорніші були ламані тіні та далекий, ніби з картону вирізаний, замок, тому ще глибше було темне небо…
Юта повернула голову. За кілька кроків стояв Арман.
Він був частиною цього фантастичного нічного світу, силует його нагадував силует замку вдалині, і стояв він нерухомо, піднявши лице, наче заглядав небу в очі.
Юта знову пішла — здійнялися в небо невагомі пушинки. Принцеса злякалась і зупинилася.
— Бачиш ген ті три зірочки? — спитав Арман у неба. — Це називається — Вінець Прадракона… Подивись, Юто, сьогодні особливо яскраво…
І він простяг угору руку — вказав довгим тонким пальцем.
Юта дивилася на зірки — але бачила тільки його руку. Щоб подолати ніяковість, хрипкувато відповіла невлад:
— У нас і немає… Таких сузір’їв… У нас просто — Равлик… Бджола… Чубчик Одуда… Біла Кішка…
Арман, здається, здивувався. Обернувся до Юти — і вона побачила, як в очах його м’яко віддзеркалює місяць. Запитав недовірливо:
— Равлик? Бджола?
— Ще Качині Лапки… Сова…
Блиснули білі зуби — Арман усміхнувся:
— Кумедно… — і знову обернувся до неба, підняв руку, наче закликаючи в свідки:
— Дивись… Он Двобій Драконів… Он Палаючий Гребінь… А там, над морем, сходить Переможець Юкки… Тільки його ще не всього видно. П’ять зірочок зійшло, а три поки що за обрієм…
— Ти житимеш довго й щасливо, — сказала ні з сього, ні з того.
Арман зітхнув. Відірвався від неба. Без усмішки зазирнув Юті в обличчя:
— Ти теж.
Вона спробувала пожартувати:
— Але ж про мене нічого не сказано… У пророцтві…
Він, як і раніше, дивився цілком серйозно:
— Сказано.
Пух, осідаючи, опускався їм на плечі. На тлі широкого місячного диска виник чорний силует кажана. Махнув крильми, пропав.
— Ми у хмарі, — сказала Юта. — Ми без дозволу проникли у хмари. Хоча ні, у хмарі холодно й геть не так затишно… По-твоєму, калідони не повернуться?
— У цьому житті, — відгукнувся Арман дещо глузливо, — ніщо просто так не повертається.
Ноги її ослабли, й вона знову опустилася в білу перину. На місяць набігла хмарка, зірки засяяли яскравіше. Ютині очі не бачили Армана, але щось інше, не зір, точно знало, що він стоїть за два кроки й дивиться на море.
— Армане… Тепер я розумію… Я помилково народилася серед людей… Я повинна була… Народитися серед драконів…
Він усміхнувся — глузливо й водночас сумно. Юта не бачила його усмішки, але знала, що він усміхається.
— Серед драконів, — сказав він повільно, — уже давно ніхто не народжується.
Місяць не поспішав виходити з-за хмарки. Довгастий Медовий Шлях здавався другим гніздом калі-дона — але на небі.
— У нас ця туманність називається Медовий Шлях, — прошепотіла Юта. — А у вас?
— У нас… — помовчавши, відгукнувся Арман, — вона називається Вогненний Подих.
Він опустився в піну пуху — Юта не бачила, але точно знала. Піднялася майже невидима без місячного світла хмарина.
Не знаючи, навіщо, Юта занурила в пух руки — по плечі. Ліва рука, пробираючись крізь тепле й м’яке, раптом зустрілася з холодними й твердими пальцями.
Принцеса завмерла. Від цього дотику, очікуваного й несподіваного, сипонув по спині мороз, а серце, й так неспокійне, раптом зірвалося з ланцюга й закалатало так, що нові пушинки здійнялися в повітря без видимої причини. Юті здалося чомусь, що цей дотик важливіший, ніж прогулянка на спині дракона, важливіший за всі калідонячі гнізда і за всі сузір’я світу, та тільки рука в неї затерпла й перестала слухатися.
Неспішно вийшов з-за хмари круглий місяць.
У якомусь забутті дивлячись на нього широко розплющеними очима, Юта відчувала, як Арманові пальці обережно стискають її долоню.
Ледь-ледь. Дуже обережно. Дуже ніжно.
А потім відпускають.
Ютина рука метається в товщі пуху, загублена, мов заблукале дитя. І коли вона втрачає надію — прохолодні пальці знаходять її знову. І дівчина завмирає, відчуваючи, яка волога й гаряча стає раптом її долоня…
Юті хотілося, щоб ця гра тривала вічно. Проте Арманова рука, стиснувши її пальці сильніше, ніж досі — ніби на прощання, — раптом відступила. Сам він, беззвучно виявившись поруч, прикрив її плечі теплим оберемком пуху:
— Спи… Скоро ранок…
Ніби струшуючи заплутані у волоссі пушинки, провів рукою по її голові. Мигцем торкнувся щоки…
Відняв руку.
І, засинаючи в тривозі та надії, вона бачила його тінь, що завмерла на скелястій вершині. Арман дивився на зірки, неначе просячи в них поради.
* * *
Вранці він приніс принцесу в замок. Нести довелося в пазурах — інакше як би вдалося висадити її на вершині вежі? Він обережно поставив її на оточений зубцями майданчик, і вона відразу присіла, втягши голову в плечі — такий ураган влаштували його крила.
Він здійнявся вище — принцеса випросталась і стояла непорушно, відчужена, якась загублена. Закинувши голову, дивилася знизу, як літає в небі ящір. Очей її Арман не бачив.
Він кинувся до Драконячої Брами, і чорний коридор, що веде в замок, здався йому довгим як ніколи. Набувши людського вигляду, він поспішив нагору — проте щокроку йшов дедалі повільніше, аж доки, врешті, зупинився.
У вухах його й досі ревів вітер висоти, а перед очима сяяв небесний Вінець Прадракона, пальці його не забули ні гарячої долоньки в товщі пташиного пуху, ні густого розпатланого волосся, що прикривало тепле вухо, ні щоки —