Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
І раптом Ліза рвонула на себе вікно, перевалилася через підвіконня й зникла внизу.
* * *
Купа листя, вогкого, липучого, тяглася вздовж тротуару. Її пік досягав метра півтора. Обтрушуючи джинси, Ліза вибралася з купи, що дико шелестіла, оглянула долоні. Обмацала поперек.
Сашка мовчала. Вона так і вискочила надвір — у нічній сорочці, тільки встигла встромити босі ноги в кросівки.
Половина вікон світилася, половина — ні. Гриміли, глушачи один одного, відразу два магнітофони. Хтось танцював на столі, тінь металася по зсунутих шторах. Дівчата, які вилітають із вікон або ганяють вулицею в нічних сорочках, нікого не дивували й ні в кого не викликали зацікавлення.
Ліза лаялася крізь зуби — жалібно й брудно. Навкруг не було нікого, хто посміявся б, здивувався або надав допомогу, тільки Сашка стояла, не знаючи, чи подати однокурсниці руку. Чи не буде це сприйнято як образа? Цієї миті по завмерлих у тиші липах промчав раптовий порив, дощем посипалось листя, зірки на секунду зникли, а потім знову спалахнули.
Сашка ладна була заприсягтися, що величезна темна тінь промчала просто над дахом гуртожитку. Більше того, опустилася на антену й сидить там, заступаючи сузір’я Кассіопеї. Сашка розтулила рота…
Це було дуже швидке, миттєве відчуття. Кліпнули й наново загорілися зірки. Ліза, не дивлячись ні на кого, вже кульгала в обхід будинку до входу, і Сашка, оглядаючись, побігла за нею.
Ліза проминула двадцять першу кімнату. Рушила далі коридором, туди, де двері були відчинені й біля входу стояла батарея порожніх пляшок з-під пива. Із Лізиних джинсів відлітали, падаючи на підлогу, прилиплі листочки. Сашка встигла почути її завзятий клич: «Гуляємо, дівки-мужики!» — і, більше нічого не чекаючи, пірнула в свою кімнату, в темряву.
По кімнаті гуляв вітер, стукотіла рама. Трусячись і цокаючи зубами, Сашка зачинила вікно. Її лихоманило, хотілося зігрітись, але гарячу воду знову відключили, а йти заварювати чай на кухню, де всім так весело, вона не зважувалася.
Оксана не рухалась, із головою загорнута в ковдру. Ти ж не спиш, хотіла сказати Сашка. Ти просто сховалася, вичікуєш, чим усе скінчиться. Ти молодець, завтра скажеш із чистими очима, що знати нічого не знаєш, не пам’ятаєш, солодко спала собі…
Слова підступили до горла й раптом не втримались, ринули назовні. Сашка зігнулась, упала на не надто чистий лінолеум і захекано викинула з себе рештки вечері й пригорщу тьмяних золотих монет.
* * *
Тієї ночі бабине літо скінчилося, ніби від удару молотком, і настала холодна вітряна осінь. Вікна й кватирки тепер були зачинені наглухо, але з щілин віяло холодом, від протягів гойдалася лампа під стелею, і вітер завивав під дверима, як у димарі грубки.
Оксана випрохала в комендантки дві пачки паперу для заклеювання вікон і згорток поролону, схожий на спрута з млявими жовтавими кінцівками. Поки Сашка патрала «спрута» й запихала поролон у шпари навколо рами, моторна Оксана встигла роздобути борошна й зварити густий клейстер, схожий на сірі шмарклі з запахом киселю. Пензликів не було, Сашка здогадалася відрізати шматочок поролону та з його допомогою намазувати клейстером паперові стрічечки; вони тоді втрачали святковий білий колір і крохмальну щільність, обм’якали, робилися липкими й слухняними. «Стають схожі на нас», — думала Сашка, заклеюючи вікно.
— Кватирку залиш, — звеліла Оксана. — Провітрювати будемо.
Сашка доторкнулася до холодної батареї. Опалювальний сезон обіцяли почати ще не скоро.
…Уночі вона довго збирала монети, що розкотилися по всій кімнаті. Витерла ганчіркою підлогу, а вранці ще й помила. Монети, запхані в перший-ліпший кульок, що трапився під руку, сховала у валізу під ліжком. Ліза дві перші пари пролежала в ліжку, але спеціальність пропустити не наважилася.
Це був дуже тяжкий день — дві пари спеціальності підряд: третя й четверта. Вони читали про себе параграфи «Текстового модуля 1»; Портнов завжди знав, працює студент чи розглядає жучка, що повзе по сторінці. Тиша аудиторії час від часу переривалася різким вигуком:
— Коротков, працювати. Ковтун, не відволікатися!
Сашка старалася, очікуючи, що інші слова — інші, осмислені — з’являться до неї з білого шумовиння, як тоді в бібліотеці. Але нічого не відбувалося. Вона стомилася, заробила головний біль і впевнилася, що пригода у читальному залі була випадковим плодом її уяви.
— Самохіна, ґав ловимо?
Вона сама не помітила, як відволіклася, затримала погляд на кутику сторінки. Їй привиділася позначка нігтем… Хто читав цю книжку раніше? Одноокий Вітя? Чи Захар, який живе в одній кімнаті з Костею і в будь-які двері проходить із третьої спроби? Хто підсунув записку в камеру схову? І кому могла допомогти ця записка?
— Самохіна, — Портнов стояв поряд, — мені дуже не подобається, як ти читаєш. Ти сачкуєш, Самохіна, від тебе я не очікував… Ти ще не придумала слова, яке варто було б вимовити вголос?
Сашка мовчала.
— Ви будете мовчати, Самохіна, поки не зрозумієте, навіщо вам, власне, друга сигнальна система. Мавпам вистачає і першої, чи не так?
Сашка мовчала.
— До завтрашнього індивідуального заняття, — Портнов пройшов туди-сюди перед дошкою, — повторити все, виділене червоним. Напам’ять. Хто не заховався — я не винуватий. — Він посміхнувся. — Старосто, Самохіну запишеш у розклад останньою.
* * *
Сашка кілька разів себе запитувала: якби Коженников, з’явившись до неї, дав їй таке саме «доручення», як Лізі? Їй, для якої колосальним випробуванням була необхідність купатися голою — рано-вранці, коли ніхто не бачить…
«Я не вимагаю неможливого».
Не дивно, що Ліза так ненавидить Костю. Хоча Костя тут зовсім і ні при чому.
Її однокурсники один за одним заходили до кабінету номер тридцять вісім. Виходили по-різному — хто злий, хто стурбований, де в кого з дівчат очі на мокрому місці. Це Портнов, атож. Він уміє довести до сліз.
Сашка ввійшла в кабінет останньою. Уже скінчилася четверта пара й почалася п’ята. Уже на третьому поверсі, в спортзалі, збіг час занять секції з настільного тенісу.
— Збавила обороти, — сухо сказав Портнов. — Погано почала вчитися. Дивися сюди.
Перстень, який він надягав тільки на індивідуальні, наблизився до Сашчиного обличчя. Сашка замружилася
