Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Це кінець?- Запитала Мірабель у Вієро, хоча вже знала відповідь.

-Ще побачимось, так?- Він намагався триматися, але більше не міг. Сили покидали його кожної наступної миті.

-Ні…- Вона дивилася на нього, відчуваючи величезну кількість емоцій.- Не побачимось.

   Вони різко полетіли вниз, минаючи гарні споруди і різнокольорові будинки. Сила тягла їх з великою швидкістю повз дерева і будівлі, поки не з’явився Дім Небес – неймовірний палац світло-сріблястого кольору з високими вежами і широкою прозорою стіною навкруги. 

-Ти теж не бачиш Ліафарів, чи я вже помер?- Запитав Вієро, озираючись назад.

-Я їх не бачу. Що відбувається?

   Сила опускала їх все нижче, аж поки не затягнула в підземний тунель, в якому зовсім нічого не було видно. Вони опинялися все глибше під землею і Мірабель відчула, як її тіло вкривається подряпинами.

-Думаю, це дорога до в’язниці.- Мовив Вієро напрочуд спокійно.- Я змирився зі своєю долею.

-Обожнюю твій позитив.

   Їх виштовхнуло у напівтемну порожню кімнату, де можна було вгледіти світлі масивні двері з металевою ручкою. Бель ледве підвелася на ноги, одразу діставши з сумки кришталеву пляшку.

-Ціла!- Вона з полегшенням зітхнула, знову поклавши елемент у сумку. Їй здалося, що через пляшку вона підхопила параною складної форми. 

-Що це за місце і як ми тут опинилися?- Вієро стряхнув бруд з себе і свого волосся, яке стирчало у всі сторони, власне, так само, як і у Бель.

   Двері беззвучно відчинилися і у кімнату зайшли двоє, перш ніж Мірабель і Вієро зрозуміли, що вони не одні.

-Якого біса ви вдерлися сюди?- Заговорив один з них.- Де я сказав вам чекати?

-Святі…- Мірабель не повірила своїм очам.- Ніко!

   Вона кинулася обіймати його, радіючи, що з ним все добре. 

-Ми все можемо пояснити.- Вієро подивився на дівчину, яка стояла осторонь, схоже, чекаючи свого часу.

-Дуже хочу це почути.- Ніко відсторонив від себе Бель, поглянувши на Вієро.

-Тебе довго не було, а враховуючи те, що ти можеш померти коли завгодно, ми почали хвилюватися.

-Сподіваюся, ви засвоїте на все життя, що коли Хранитель каже вам залишатися на місці і чекати його, то це значить залишатися на місці і чекати його.- Роздратовано сказав Ніко.- Ви хоч уявляєте, що могло з вам статися?- Його інтонація нагадувала ту, яку зазвичай вмикають турботливі батьки, коли сварять своїх діток за бешкети. 

-Вибач.- Заговорила Мірабель.- Ми лише хотіли впевнитися, що ти в нормі. До того ж, деяким Ліафарам ми дали відсіч.- Вона прикусила губу аби не сказати нічого зайвого, коли побачила погляд Ніко.

-Гаразд…- Він зітхнув і вказав на незнайому дівчину.- Це – Лелейн Ітаніта. Дівчина, яку тобі сказали знайти в Летючих Лісах.

-Привіт.- Бель підійшла до неї і простягнула руку.- Мірабель.

-Лелейн.- Її голос здався дуже тоненьким і невпевненим.

-А я Вієро.- Він помахав їй в знак привітання.

   Лелейн лише посміхнулася і зайшла назад туди, звідки вони з Ніко вийшли.

-Не дуже схожа на людину, яка влаштовує державні перевороти.- Прошепотів Вієро до Бель, ідучи за Ніко.  

   Вони опинилися у великій кімнаті з високою стелею і якщо підняти голову, можна було побачити балкон другого поверху. Місце скидалося на лабораторію, де таємно розроблювалася біологічна зброя. Хоча, так лише здавалося з першого погляду. На полицях стояли пробірки з неоновими рідинами різних кольорів, над синім вогнем, у маленькій залізній мисочці щось кипіло, а запах чогось кислого і насиченого закладав навіть вуха. Також у кімнаті можна було знайти скрипучі сходи, що вели на другий поверх, де розміщувалося поодиноке ліжко, залізний костюм Королівської Гвардії за куленепробивним склом, безліч розкиданих книг і рештки авіаційної техніки. 

-Що це за місце?- Ледве вимовив Вієро, скривившись від запаху.- І чому тут так жахливо пахне.

-Вона тут живе.- Пояснив Ніко.

-Нічого не маю проти, але вікна цьому сумнівному місцю точно б не завадили.- Він зіщулився, роздивляючись у напівтемряві різноманітні розчини і банки з досить великою кількістю забальзамованих істот, каміння і навіть піску.

-Дуже мило…- Прошепотіла до себе Мірабель.

-Як думаєш, вона точно не небезпечна вбивця, яка займається чорною магією і наукою водночас?- Вієро вчепився в Бель, з жахом в погляді обвівши кімнатчину.

-Тож, чому ви прийшли до мене?- Лелейн сіла у високе крісло, оббите червоною шкірою і чорними шипами по краях, яке не зовсім пасувало місцевому інтер’єру. 

   Маю сказати декілька слів про Лелейн Ітаніту. Вона була чистокровним Ліафаром і все життя провела у Летючих Лісах. Дівчина була безстрашною і відважною в бою, хоча її м’який характер інколи ставав на заваді. Але коли настав і її час вступати в ряди Королівської Гвардії, в ній прокинувся патріотизм, який ховався далеко в її доброму серці. Вона не могла покинути Летючі Ліси і знову грабувати власну армію. Тому Лелейн знайшла однодумців і влаштувала протест, результат якого мав призвести до скасування забов’язання Ліафарів служити в Коронарних Лісах. Але як ви вже знаєте, все пішло не по плану. Джая Милосердна швидко розібралася із спробою державного перевороту і жорстоко розправилася з протестуючими, а особливо з Лелейн. Колись вона служила на славу своїй батьківщині, але після протесту її позбавили цього права. Лелейн прогнали з армії і влаштували за нею гоніння, аби більше такого не повторилося, а потім справа зам’ялася і згодом всі забули про колись чудову дівчину, якій підкорялися будь-які висоти, коли вона керувала військовими літаками. 

   Лелейн Ітаніта була високою і стрункою дівчиною із занадто тонкою талією, з чорним і довгим кучерявим волоссям, що по бокам було заплетене у коси, з пухкими рожевими вустами, довгими віями, а її шкіра, кольору зміїного фрукту покривалася блискітками при світлі сонця. 

   Її Ксифос розмістився одразу біля крісла, де вона з нетерпінням чекала відповіді від гостей.