Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Ну, чесно кажучи, я відразу про це не подумав, але тепер, коли ти зосередив на цьому увагу… — Він прокашлявся, перебуваючи в роздумах. — Можливо, — вимовив нарешті. — Так. Цілком можливо. — А тоді знизав плечима. — Ну, але поки вона непритомна, я зроблю їй ЛП, і тоді, може, ми щось зрозуміємо. Згоден?

Невролог кивнув.

Клайн понишпорив у своєму саквояжі, знайшов там таблетку, сховав її до кишені й запитав невролога:

— Ти ще залишишся?

Невролог глянув на годинника.

— Так, звісно.

— Тоді поговорімо з матір’ю.

Вони вийшли з кімнати в коридор.

Кріс і Шерон, похиливши голови, стояли біля сходів, спираючись на балюстраду. Коли до них підійшли лікарі, Кріс витерла ніс вологою зім’ятою хустинкою. Очі в неї були червоні від сліз.

— Вона спить, — сказав їй Клайн, — ми дали їй снодійне. Можливо, вона проспить аж до завтра.

— Це добре, — знесилено мовила Кріс, легенько кивнувши. — Ви вже пробачте, що я поводжуся, наче дитина…

— Ви чудово тримаєтеся, — заспокоїв її Клайн. — Це жахливе випробування. До речі, це лікар Річард Коулмен.

Кріс понуро всміхнулася.

— Дякую, що прийшли.

— Лікар Коулмен — невролог.

— О, справді? І що ви про це думаєте? — спитала вона, дивлячись то на одного, то на другого.

— Ну, ми й далі думаємо, що це скронева частка, — відповів Клайн, — і…

— Господи Ісусе, та що ви таке, чорт побери, плетете! — вибухнула раптово Кріс. — Дитина поводиться, як психопатка, як роздвоєна особа абощо! Тобто… — А тоді: — Ох! — ледь чутно й зболено зронила вона, намагаючись опанувати себе, і затулила чоло рукою. — Я просто не витримую, — мовила вона, утомлено подивившись на Клайна. — Прошу мене вибачити, — додала вона. — То що ви казали?

Цього разу відповів невролог.

— Місіс Макніл, — лагідно сказав він, — за всю історію медицини доведена не більш ніж сотня випадків роздвоєння особистості. Це дуже рідкісне явище. Я розумію спокусу звести все до психіатрії, але будь-який відповідальний психіатр насамперед дослідить усі соматичні можливості. Це найбезпечніший варіант.

— Ну гаразд, і що ж тоді далі?

— Поперекова пункція, — сказав Коулмен.

— Тобто зі спинного мозку? — збентежено перепитала Кріс.

Він кивнув.

— Ми можемо виявити те, що не показали рентґен та енцефалограма. У будь-якому разі треба скористатися й цією нагодою. Я волів би зробити це прямо зараз, поки вона спить. Звичайно, я їй зроблю місцеву анестезію, але важливо уникнути зайвих рухів.

— Послухайте, а яким чином вона могла так підстрибувати над ліжком? — запитала Кріс, мружачи спантеличено очі.

— Ну, ми ж начебто вже про це говорили, — сказав Клайн. — Патологічні стани здатні спричиняти аномальну силу й пришвидшені моторні дії.

— Але ви казали, що самі не знаєте, чому це відбувається?

— Ну, це може бути пов’язане з мотивацією, — відповів Коулмен. — Але це все, що нам відомо.

— Ну то що, робимо пункцію? — запитав у Кріс Клайн. — Можемо починати?

Кріс раптово обм’якла й втупилася в підлогу.

— Починайте, — ледь чутно мовила вона. — Робіть усе, що треба. Аби тільки вона одужала.

— Можна від вас подзвонити? — спитав Клайн.

— Так, звісно. Ходімо. Там є телефон у кабінеті.

— І ще, до речі, — додав Клайн, коли Кріс уже рушила була коридором, — їй треба змінити постіль.

Шерон зронила:

— Я це зроблю, — і швидко пішла геть.

— Зварити вам кави? — запропонувала Кріс лікарям, які спускалися вслід за нею сходами. — Я відпустила на вечір прислугу, тож це буде розчинна.

Вони відмовилися.

— Я бачу, що ви ще не закріпили там вікно, — зауважив Клайн.

— Ні, але вже викликала майстрів, — сказала йому Кріс. — Завтра прийдуть і поставлять віконниці, що замикаються.

Вони зайшли в кабінет, звідки Клайн зателефонував ув офіс і звелів помічникові доставити сюди необхідне знаряддя й медикаменти.

— І підготуйте лабораторію для аналізу поперекової пункції, — розпорядився він. — Я сам його робитиму, коли прийду.

Закінчивши розмову, Клайн запитав у Кріс, що сталося, відколи він востаннє бачив Реґану.

— Чекайте-но, минулого вівтірка… — Кріс замислилася, — …ні, у вівторок нічого не було. Вона відразу пішла спати й прокинулася аж наступного ранку, досить пізно, а тоді… ой, ні, чекайте, — пригадала вона. — Ні, не зовсім так. Не пізно. Віллі зауважила, що чула її на кухні ранесенько. Я ще зраділа, що в неї прокинувся апетит. А тоді вона, здається, знову лягла в ліжко й залишалася там решту дня.

— Вона спала? — поцікавився Клайн.

— Ні, я думаю, вона читала. Ну, у мене тоді трохи поліпшився настрій. Тобто виглядало, що лібріум добре на неї подіяв. Вона ще була якась відчужена, і це мене дещо бентежило, але загалом було явне поліпшення. Тоді минулої ночі знову нічого не діялося, — провадила Кріс. — А нині вранці почалося. Господи, що то було!

Кріс розповіла, як вона сиділа в кухні, коли до неї з вереском збігла сходами Реґана, почала ховатися за стільцем у неї за спиною, схопила Кріс за руки й перелякано повідомила її пронизливим голосом, що за нею женеться капітан Говді, що він її щипає, б’є, штовхає, обсипає прокльонами, погрожує вбити.

— Ось він! — репетувала вона, показуючи на двері до кухні. А тоді впала на підлогу, її тіло судомно засмикалося, а вона зойкала, ридала й вигукувала, що Говді б’є її ногами. А після цього, сказала лікарям Кріс, Реґана раптом виставила руки й почала шалено вертітися посеред кухні, «наче дзиґа», і це тривало майже хвилину, аж поки вона знеможено впала на підлогу.

— А тоді цілком зненацька, — розпачливо закінчила розповідь Кріс, — я побачила в її очах… ненависть, жахливу ненависть, і вона мені сказала… Вона назвала мене… о Господи Ісусе!

Кріс судомно розридалася.

Клайн рушив до бару, наповнив водою з крану склянку й повернувся до Кріс. Її ридання вщухли.

— От чорт, де сигарета? — зронила вона тремтячим голосом, витираючи очі суглобом пальця.

Клайн подав їй воду й маленьку зелену пігулку.

— Спробуйте краще це, — порадив він.

— Це заспокійливе?

— Так.

— Дайте мені дві.

— Однієї досить.

Кріс відвернулася, ледь помітно всміхнувшись.

— Яка марнотратниця.

Вона проковтнула пігулку й віддала лікареві порожню склянку.

— Дякую, — вимовила неголосно, а тоді торкнулася чола кінчиками тремтячих пальців і похитала головою. — Ось так воно й почалося, — сумовито мовила вона. — Усі ці химерні речі. Немовби вона стала кимось іншим.

— Скажімо, капітаном Говді? — уточнив Коулмен.

Кріс спантеличено глянула на нього. Він дуже пильно на неї дивився.

— Що ви маєте на увазі? — спитала вона.

Він знизав плечима.

— Не знаю. Просто запитую.

Вона втупилася невидющими очима в камін.

— Я не знаю, — глухо вимовила вона. — Просто кимось. Кимось іншим.

Запала мовчанка. Тоді Коулмен підвівся. Він повідомив, що його