Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Так.

— Тоді дозволь йому говорити. Дозволяєш?

Довга пауза. А тоді нарешті:

— Так.

— Я зараз говорю до того, хто сидить усередині Реґани, — рішуче сказав психіатр. — Якщо ти там є, тебе також загіпнотизовано, і ти повинен відповідати на всі мої запитання. — Він витримав паузу, щоб навіювання проникло в Реґанину підсвідомість. Потім знову повторив: — Якщо ти там є, тебе також загіпнотизовано, і ти повинен відповідати на всі мої запитання. Отже, відповідай: ти там є?

Тиша. А тоді сталося щось дивне. Дихання Реґани зробилося раптом важким і смердючим. Психіатр відчув його за півметра. Він присвітив на обличчя Реґани, і приголомшена Кріс ледве затамувала зойк, затуливши рукою рота й вирячивши очі. Риси її доньки перекривились у лиховісну маску: вуста розтяглися в боки, а набряклий язик по-вовчому хижо вистромився з рота.

— Ти той, хто ховається в Реґані? — запитав психіатр.

Дівчинка кивнула.

— Хто ти?

— Отхінєя, — відповіла вона гортанним голосом.

— Це твоє ім’я?

Вона знову кивнула.

— Ти чоловік?

Вона сказала:

— Кат.

— Це твоя відповідь?

— Кат.

— Якщо це означає «так», кивни головою.

Реґана кивнула.

— Ти говориш якоюсь чужинською мовою?

— Кат.

— Звідки ти?

— Агобдів.

— Це така місцевість?

— Агобдівяін, — відповіла Реґана.

Психіатр замислився, а тоді спробував інший підхід.

— Тепер, коли я запитуватиму, ти відповідатимеш жестами: якщо «так» — киватимеш головою, якщо «ні» — хитатимеш. Ти мене зрозумів?

Реґана кивнула головою.

— У твоїх відповідях є сенс? — запитав він у неї. — Так.

— Ти хтось, кого знала Реґана? — Ні.

— Кого вона знає? — Ні.

— Вона тебе придумала? — Ні.

— Ти існуєш насправді? — Так.

— Частина Реґани? — Ні.

— Був колись частиною Реґани? — Ні.

— Вона тобі подобається? — Ні.

— Не подобається? — Так.

— Ти її ненавидиш? — Так.

— За те, що вона щось зробила? — Так.

— Ти вважаєш її винною в розлученні батьків? — Ні.

— Це має якийсь стосунок до її батьків? — Ні.

— До друзів? — Ні.

— Але ти її ненавидиш? — Так.

— Ти караєш Реґану? — Так.

— Хочеш завдати їй болю? — Так.

— Убити її? — Так.

— І ти тоді помреш разом із нею? — Ні.

Ця відповідь занепокоїла психіатра, він опустив голову й замислився. Коли він поворухнувся, рипнули пружини ліжка. У задушливій тиші хрипле дихання Реґани немовби виривалося з якихось прогнилих смердючих міхів. Тут, поруч. І водночас десь ніби здалеку. І лиховісно.

Психіатр знову глянув на потворне, викривлене обличчя дівчинки. Його очі гостро світилися від роздумів.

— Чи може вона зробити щось таке, що змусило б тебе її залишити? — Так.

— Можеш сказати, що саме? — Так.

— Ти мені скажеш? — Ні.

— Але ж…

Зненацька психіатр аж зойкнув від болю, з жахом відчувши, що Реґана схопила його за мошонку й стискає залізною рукою. Вирячивши очі, він силкувався вивільнитись, але не міг.

— Семе! Семе, допоможи! — розпачливо прохрипів він.

Суцільний бедлам.

Кріс кинулася до вимикача.

Підбіг Клайн.

Реґана, відкинувши назад голову, зайшлася демонічним реготом, а тоді завила по-вовчому.

Кріс дотяглася до вимикача. Клацнула. Перед її очима немовби мигтіли заповільнені чорно-білі кадри з фільму жахів: Реґана та лікарі звивалися на ліжку клубком сплетених рук та ніг, гримас, криків і прокльонів серед завивання, скиглення й того страхітливого реготу. Реґана рохкала, мов порося, іржала, наче кінь, а тоді плівка побігла швидше, ліжко почало нестямно хитатися й підстрибувати, а очі в Реґани закотилися, і з глибини її нутра вихопився немовби з кров’ю пронизливий крик жаху.

Реґана обм’якла й знепритомніла.

Щось невимовне залишило кімнату.

Якусь закляту мить ніхто не міг поворухнутися. Тоді поволі й обережно лікарі розплуталися. Вони підвелися й заціпеніло дивилися на Реґану, а потім Клайн із непроникним обличчям наблизився до ліжка, поміряв Реґані пульс і, вдоволений результатом, поволі й обережно накрив її ковдрою, після чого кивнув Кріс та психіатрові. Вони вийшли з кімнати й спустилися до кабінету, де впродовж якогось часу всі мовчали. Кріс сиділа на дивані, а Клайн і психіатр — на стільцях навпроти неї. Психіатр замислено щипав себе за губу, утупившись у кавовий столик.

Урешті-решт він зітхнув і глянув на Кріс, погляд якої був сповнений відчаю.

— Що то за чортівня? — прошепотіла вона виснажено й розпачливо.

— Чи ви розпізнали мову, якою вона говорила?

Кріс похитала головою.

— Ви сповідуєте якусь релігію?

— Ні, не сповідую.

— А ваша дочка?

— Ні.

Після цього психіатр іще довго розпитував про все, пов’язане з психічним станом Реґани в минулому, а коли закінчив, мав вельми стурбований вигляд.

— Що ж це таке? — запитала його Кріс, стискаючи й розтискаючи побілілими від напруги пальцями зіжмакану носову хустинку. — Лікарю, що з нею?

Психіатр відповів ухильно:

— Ну, важко ще однозначно сказати, — мовив він. — І, якщо чесно, з мого боку було б украй безвідповідально ставити діагноз після такого короткого обстеження.

— Але ж якісь припущення у вас повинні бути, — наполягала Кріс.

Психіатр поторкав брову, дивлячись у підлогу, зітхнув, а тоді нарешті глянув на неї й сказав:

— Гаразд. Я розумію вашу стурбованість, тому поділюся деякими враженнями. Але не сприймайте це за остаточні висновки, добре?

Кріс нахилилася до нього й кивнула з напруженим виразом.

— Так, звісно. І що ж це за враження? — Вона знову почала обмацувати пальцями носову хустинку на своїх колінах, перебираючи стібки на облямівці, наче вервицю.

— Почну з того, — сказав їй психіатр, — що симуляція з її боку малоймовірна. Правда, Семе? — Клайн кивнув на знак згоди. — Ми це припускаємо з цілого ряду причин, — вів далі психіатр. — Скажімо, про це свідчать абсолютно неприродні й болючі тілесні деформації, а найголовніше, на мою думку, ці драматичні зміни рис її обличчя, коли ми розмовляли з так званою особою, що перебуває, як їй здається, у неї всередині. Такого психічного ефекту неможливо було б досягти, якби вона не вірила в цю особу. Ви стежите за ходом моєї думки?

— Гадаю, що так, — відповіла Кріс, — я тільки одного не розумію: звідки взялася та інша особа? Тобто я чула різні розмови про «роздвоєння особистості», але досі не знаю, як це пояснити.

— Бо цього ніхто й не може по-справжньому пояснити. Ми вживаємо такі поняття, як «свідомість», «розум», «особистість», але насправді й самі ще не знаємо, що за цим стоїть. Тож коли я починаю говорити про множинну або роздвоєну особистість, можу лише послуговуватися деякими теоріями, що ставлять більше запитань, ніж дають відповідей. Фройд, скажімо, вважав, що свідомий розум пригнічує певні думки й почуття, які, однак, залишаються в підсвідомості особи, при цьому доволі потужними, і постійно шукають нагоди проявити себе у вигляді всіляких психіатричних симптомів. І ось коли цей непроявлений матеріал…