Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

Об 11:46 Шерон відповіла на дзвінок, сказала:

— Секундочку, — а тоді передала слухавку Кріс, повідомивши: — Це Чак.

Молодий режисер із допоміжної групи. Голос у нього був сумний.

— Ви вже чули новину, Кріс?

— Ні, яку?

— Погану.

— Погану?

— Берк мертвий.

Він був п’яний. Спіткнувся. Упав на крутих сходах біля будинку й покотився вниз, де лише випадковий перехожий на М-стрит бачив, як він провалювався в нескінченну ніч. Зламана шия. Кривава й безладна сцена, його остання.

Слухавка випала Кріс із рук, вона беззвучно заридала, а тоді, похитуючись, почала підводитися. Шерон підбігла до неї, підхопила попід руки, щоб та не впала, повісила слухавку й всадовила Кріс на диван.

— Що сталося? У чому річ?

— Берк мертвий!

— О Боже, Кріс! Ні! Як це сталося?

Але Кріс лише хитала головою. Вона не могла говорити. Невтішно ридала.

Потім вони розмовляли. Багато годин. Кріс пила. Згадувала Деннінґза. То сміялася. То плакала.

— О Боже мій, — постійно зітхала вона. — Бідолашний навіжений Берк… бідолашний старенький Берк…

Їй весь час пригадувався той сон про смерть.

Десь уже по п’ятій ранку Кріс стояла замислено біля бару, спираючись на лікті. Її очі були неймовірно сумні, і вона похилила голову, чекаючи Шерон, що мала принести з кухні тацю з льодом. Нарешті почула її кроки.

— Досі не можу в це повірити, — сказала Шерон, заходячи в кабінет.

Кріс піднесла голову. Повернула її. І враз завмерла.

Слідом за Шерон, по-зміїному вигинаючись усім тілом так, що голова ледь не торкалася п’ят, повзла Реґана, швидко вистромлюючи й втягуючи язик із гадючим сичанням і ледь помітно гойдаючи головою, мов кобра.

— Шерон? — вимовила Кріс, заціпеніло на це дивлячись.

Шерон зупинилася. Реґана також. Озирнувшись, Шерон не побачила нікого. І раптом зойкнула й відстрибнула, відчувши, як Реґана доторкнулася до її щиколотки язиком.

Кріс зблідла й схопилася рукою за щоку.

— Дзвони лікареві й піднімай його з ліжка! Нехай приїде негайно!

Реґана плазувала за Шерон невідступно, хоч би куди та йшла.

Розділ четвертий

П’ятниця, 29 квітня. Кріс чекала в коридорі біля спальні, а лікар Клайн із відомим нейропсихіатром ретельно обстежували Реґану. Вони вже майже півгодини спостерігали за нею. Вона борсалася. Звивалася. Рвала на собі волосся, а вряди-годи кривилася, притискаючи руки до вух, немовби затуляла їх від несподіваного оглушливого шуму. Вигукувала лайки. Верещала від болю. Зрештою впала обличчям на ліжко, підібгавши ноги до живота, і почала тихо й нерозбірливо стогнати.

Психіатр підкликав Клайна до себе.

— Їй треба дати заспокійливе, — прошепотів він. — Я тоді спробую з нею поговорити.

Клайн кивнув і підготував для ін’єкції п’ятдесят міліграмів торазину. Але, як тільки лікарі наблизилися до ліжка, Реґана, ніби відчувши їхню присутність, швидко повернулася і, коли нейропсихіатр спробував її втримати, почала пронизливо й люто верещати. Кусала його. Боролася з ним. Відбивалася. Лише коли закликали на допомогу Карла, вдалося її втримати, щоб Клайн зміг зробити укол.

Доза виявилася недостатньою. Ввели ще п’ятдесят міліграмів. Зачекали.

Невдовзі Реґана стала поступливіша. Потім — сонлива. А тоді раптом здивовано глянула на лікарів.

— Де мама? Я хочу маму! — перелякано заплакала вона.

За знаком нейропсихіатра Клайн вийшов із кімнати.

— Мама зараз прийде, дитинко, — заспокійливо пообіцяв Реґані психіатр. Він сів на ліжко й погладив її по голові.

— Ну от, усе буде добре, дитинко. Я лікар.

— Я хочу маму!

— Мама вже йде. Вона близько. Тобі боляче, дитинко?

Реґана, по щоках якої котилися сльози, кивнула.

— Скажи мені де, дитинко. Де тобі болить?

— Скрізь! — ридаючи, відповіла Реґана.

— Ой, моє золотце!

— Мамо!

Кріс підбігла до ліжка й пригорнула її. Цілувала. Заспокоювала й втішала. Потім сама почала плакати від радості.

— О Реґ, ти повернулася! Ти тут! Це справді ти!

— Ой, мамо, він мені робив боляче! — схлипувала Реґана. — Не дозволяй йому цього робити! Прошу тебе! Добре?

Кріс спантеличено дивилася на неї, а тоді запитливо глянула на лікарів.

— Що це? Що це таке?

— Їй ввели велику дозу заспокійливого, — лагідно мовив психіатр.

— Маєте на увазі, що…

Він увірвав її на півслові, сказавши:

— Побачимо. — Тоді повернувся до Реґани. — Ти можеш розповісти, що сталося, дитинко?

— Я не знаю! — заплакано озвалася Реґана. — Не знаю! Не знаю, чому він так робить! Раніше він завжди був моїм другом!

— Хто він?

— Капітан Говді! А потім було так, наче в мені хтось сидить! Примушує робити різні речі!

— Це капітан Говді?

— Я не знаю!

— Але якась людина?

Реґана кивнула.

— Хто це, скажи?

— Я не знаю!

— Ну добре, тоді спробуймо щось інше, Реґано. Давай-но пограємо в одну гру, гаразд? — Він дістав із кишені блискучу кульку на срібному ланцюжку. — Ти бачила коли-небудь фільми про гіпнотизерів?

Реґана вирячила очі й урочисто кивнула.

— Так ось, я гіпнотизер, Реґано. Так, так, справді! Я весь час гіпнотизую людей. Це правда! Звісно, якщо вони дають згоду. І ось, якщо я зараз тебе загіпнотизую, Реґано, мені здається, це допоможе тобі вилікуватися. Так, та людина, що сидить у тобі, відразу ж вийде геть. Ти хочеш бути загіпнотизованою? Дивись, ось твоя мама поруч із тобою.

Реґана запитливо глянула на Кріс.

— Не бійся, сонечку, це не страшно, — підбадьорила її мати. — Спробуй.

Реґана повернулася до психіатра й кивнула головою.

— Добре, — тихенько мовила вона. — Але тільки трішки.

Психіатр усміхнувся й раптом обернувся, почувши, як позаду щось розбилося. Зі столу, на який спирався Клайн, упала на підлогу крихка ваза. Клайн спантеличено подивився на свій лікоть, потім — на скалки й нахилився, щоб позбирати їх.

— Не турбуйтеся, докторе, Віллі це прибере, — сказала йому Кріс.

— Семе, зачини, будь ласка, віконниці, — попросив Клайна психіатр. — І спусти штори.

Коли в кімнаті стало темно, психіатр узявся пальцями за ланцюжок і почав легенько розгойдувати кульку. Присвітив на неї лампочкою з авторучки. Кулька засяяла.

Він почав співуче приказувати гіпнотичне замовляння:

— Дивися сюди, Реґано, дивись уважно, і скоро ти відчуєш, як твої повіки важчають…

Невдовзі Реґана опинилася немовби в трансі.

— Надзвичайно піддатлива, — пробурмотів психіатр. Тоді запитав: — Тобі добре, Реґано?

— Так. — Голос у неї був м’який і притишений.

— Скільки тобі років, Реґано?

— Дванадцять.

— У тобі хтось сидить?

— Іноді.

— Коли?

— У різні часи.

— Це людина?

— Так.

— Хто це?

— Я не знаю.

— Капітан Говді?

— Не знаю.

— Це чоловік?

— Не знаю.

— Але він там?

— Так, інколи.

— А зараз?

— Не знаю.

— Якщо я його про щось запитаю, ти дозволиш йому відповісти?

— Ні!

— Чому?

— Я боюся!

— Чого саме?

— Я не знаю!

— Якщо він зі мною поговорить, Реґано, я