Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
— Ось як ми загрузли, — сказав Портнов чи то Сашці, чи собі самому. — По вуха. Кисіль… Іди-но сюди.
Він підвівся, зарипів стільцем і миттєво опинився поруч. Дуже близько. Сашка відчула запах його одеколону і встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Портнов, може користуватися парфумерією.
Угорі, майже над самою головою, горіла лампочка. На лінолеумі лежали круглі чорні тіні. Проекції…
— Я слухаю. Розповідай напам’ять усе, що вивчила.
Сашка почала, плутаючись, запинаючись, точно знаючи, що не дійде й до кінця першого абзацу. А що буде далі — після першого десятка рядків — страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливається в суцільний сірий гул…
— Дивися сюди.
Він підніс руку до її обличчя, й вона побачила на його пальці перстень, якого не було раніше. Великий рожевий камінь переломив світло лампочки й раптом зробився яскраво-блакитним, потім зеленим. Сашка затамувала подих. У неї запаморочилося в голові, вона зробила крок, намагаючись утримати рівновагу…
— Стій.
Вона закліпала. Персня не було. Портнов стояв поруч, тримаючи її за плечі.
— Молодець, — сказав він несподівано м’яко. — Попрацювала, бачу. Але це крихітний крок, ти щодня повинна так працювати. На наступне заняття прочитай параграф два. Усе, що виділено червоним, — напам’ять.
— А як же…
— Ідіть, Самохіна, ваш час вичерпано. До побачення.
Сашка вийшла в коридор, де чекав, прихилившись до стіни, Андрій Коротков.
— Ну? — запитав жадібно. — Дуже лаявся? Що там було?
— Коротков, я чекаю, — долинуло з аудиторії.
Двері за Андрієм зачинилися. Сашка отетеріло помотала головою. Піднесла до носа годинник на зап’ясті…
З моменту, як вона ввійшла в аудиторію, минуло п’ятнадцять хвилин.
* * *
— Я ж кажу: не бачив його багато років. А з’явився він у серпні. Я ж бо на юрфак пролетів… А вісімнадцять мені у вересні. Матінка в шоці. Тут він і явився. Начебто рятівник. Влаштував мої справи… Думаєш, я хотів сюди їхати? Я хотів до війська! Тобто не те щоб хотів, а…
Сашка й Костя йшли вулицею Сакко і Ванцетті, а потім вулицею Миру і ще якоюсь, щораз далі від центру, самі не знаючи куди. Спершу говорила Сашка, розповідала про ранкові купання, про золоті монети, про пробіжки в парку й дорогу в Торпу. Потім настала Костина черга. Його історія була набагато простішою.
— …І він мене просто примусив. Якби я знав, що тут таке… Я б в армію пішов.
— Не пішов би, — сказала Сашка.
Костя здивовано скосив на неї око.
— Мій батько пішов, коли я була маленька, — повідомила Сашка. — В іншу родину… І більше не показувався. Цілісіньке моє життя минуло з мамою. Завжди — з нею. І… найбільший страх, знаєш який? Що з матусею щось трапиться. Я оце згадую, що робив і казав Фарит… Він же прямо не погрожував. Він дозволив моєму страхові — ніби самому — вивільнитися й оволодіти мною. Цілковито. Мій страх привів мене сюди… І тримає тут. І триматиме.
Вулиця раптом обірвалася. Сашка й Костя проминули два останні, зважаючи на вигляд, нежитлові будинки й ні сіло ні впало вийшли на берег невеличкої, але ще чистої річки. Трава підходила до самого берега. На дерев’яних мостинах стояв рибалка в просторій куртці з каптуром.
— Ух ти, — сказав Костя. — Може, й купатися можна?
Сашка спустилася слідом за ним до води. Трава горнулася до ніг. Погойдувалися очерети, на протилежному березі квакали жаби. Костя сів на повалене дерево, старе, з обдертою корою, подекуди вкрите мохом. Сашка опустилася поряд.
— Цікаво, тут щось ловиться? — запитав Костя, стишуючи голос. — Я свого часу фанатом був… І на зимову риболовлю їздив, і…
Рибалка сильно смикнув за волосінь. Над водою злетіла срібна рибинка завбільшки з долоню, зірвалася з гачка й упала Сашці під ноги. Застрибала на траві. Рибалка озирнувся.
Цього разу на ньому не було окулярів. Карі очі Фарита Коженникова дивилися цілком радісно.
— Добрий вечір, Олександро. Добрий вечір, Костю. Сашко, подай мені рибку, будь ласка.
Сашка підвелася. Нахилилася. Рибина тремтіла в неї на долоні. Вона розмахнулася і щосили пожбурила її у воду. Розійшлися кола. На руці залишилося кілька лусочок.
— А тепер ловіть, — сказала Сашка дзвінким голосом. — Дивіться, щоб ноги не промочили.
Коженников посміхнувся. Поклав вудку на траву. Розстібнув куртку, сів на повалений стовбур поруч із сином. Сашка продовжувала стояти. Костя напружився, але не наважився підвестися.
— Як навчання? Однокурсники, викладачі? Освоюєтеся?
— Я вас ненавиджу, — сказала Сашка, — і знайду спосіб із вами поквитатися. Не зараз. Потім.
Коженников неуважно кивнув:
— Розумію. Ми повернемося до цієї розмови… За якийсь час. Костю, ти теж ненавидиш мене?
— Ось що мене цікавить, — сказав Костя, нервово потираючи коліно. — Ти справді… Ти можеш робити так, щоб ява ставала сном? Чи це гіпноз? Чи ще якийсь фокус?
Усе ще посміхаючись, Коженников розвів руками, ніби хотів сказати — ну ось так вийшло…
— І ти можеш керувати нещасними випадками? — провадив Костя. — Люди хворіють, умирають, потрапляють під машини…
— Той, хто керує вітрилом, керує вітром чи ні?
— Дешевий софізм, — встряла Сашка.
— Справа в тому, — Коженников мигцем поглянув на неї, — який випадок вважати нещасним, а який — щасливим. А цього, любі мої, ви знати ніяк не можете.
— Зате ви за нас знаєте, — знову втрутилася Сашка.
— А що це за монети? — запитав Костя.
Коженников неуважно застромив руку в кишеню.
Витяг золоте кружальце. Промайнула така знайома Сашці округла, «об’ємна» фігура.
— Поглянь. Оце слово, якого ніколи не було сказано. І вже не буде. — Коженников підкинув монетку, вона злетіла, перевертаючись, і знову впала йому в долоню. — Зрозуміло?
Костя й Сашка мовчали.
— Зрозумієте. — Коженников кивнув, начебто заспокоюючи. — Хочете рибку половити? Костю?
— Ні, — неприязно озвався Коженников-молодший. — У нас на завтра роботи багато. Привіт.
І не озираючись, покрокував геть від ріки.
* * *
Уранці та вдень — ще нічого. Сашка була заклопотана, в неї були пари, заняття, турботи.
А вечорами й особливо ночами вона плакала. Щодня. Відвернувшись обличчям до стіни.
Вона сумувала за домівкою. За мамою. Їй бачилося в напівсні, як мама заходить до кімнати, зупиняється поряд із ліжком… Вона прокидалася і плакала знову.
Їй ледве вдавалося задрімати вже аж тоді, коли дзенькав будильник.
* * *
Сашка завжди любила вчитися. Мотаючись на курси й по репетиторах, просиджуючи спідницю в бібліотеці, прочитуючи шкільні підручники наперед, вона все-таки уявлення не мала, яке це щастя — вчити те, що є логічним, зрозумілим і гарним, як ото
