Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Тепер сам вигляд «Текстового модуля» з візерунком із кубиків на обкладинці викликав у неї тугу.

Минув тиждень. Потім іще один. Щодня доводилося читати параграфи, зубрити, зубрити, зубрити уривки безглуздого, неприємного тексту. Сашка сама не розуміла, чому ця абракадабра для неї що не день огидніша. Вчитуючись у дикі сполучення напівзнайомих і незнайомих слів, вона відчувала, як щось відбувається в неї всередині: наче під черепною коробкою прокидається осяче гніздо й гуде, гуде, не знаходячи виходу назовні.

Уже з другого тижня занять у групі «А» з’явилися прогульники. Андрій Коротков не ходив на математику, заявляючи, що такі завдання він у дев’ятому класі розв’язував. Ліза Павленко пропускала то історію, то філософію, то англійську без жодних пояснень. Дехто з хлопців не відвідував фізкультуру, але дівчатка ходили на заняття до Дім Дімича поголовно і з радістю. Наймиліший Дмитрик, красень, добряга, нікого не мучив непосильним навантаженням, зате багато часу віддавав грі. Наївно розповідав про будову організму — щоб збільшити ефективність тренувань, звичайно. Показував, де проходять сухожилки, як розташовано м’язи, спершу на плакаті, потім на живій натурі. Натура масово вимагала нових і нових пояснень. Дмитрик червонів і знову розтлумачував: оце колінний суглоб, оце голеностоп, ось ці ніжні зв’язки особливо страждають від розтягнень і навіть розривів…

Сашці подобалося спостерігати за юним фізруком звідкілясь із гори гімнастичних матів, складених один на другий. Сміливість однокурсниць, які поводилися так нахабно й навіть брутально, дивувала, бентежила й викликала заздрощі.

На спеціальність ходили всі дев’ятнадцять студентів групи «А» у повному складі. І параграфи вчили теж усі. Портнов умів примусити. Більше того, вся його викладацька майстерність полягала, очевидно, в умінні примушувати.

— Навіщо нам взагалі ходити на ті лекції? Щоб книжки читати? — обурювалася Лора Онищенко.

Височенна, грудаста, вона постійно тягала в сумці поліетиленовий кульок із плетінням.

— Це не навчання, — казав Костя. — Це дресирування — в найкращому разі. У гіршому — зомбування, цілковите промивання мізків. У тебе як, із головою після індивідуальних усе гаразд?

Індивідуальні були в якомусь сенсі гірші за лекції. Двічі на тиждень по п’ятнадцять хвилин. Портнов казав, що контролює їхні знання, хоча знань, на Сашчину думку, ніяких не було, а спосіб контролю здавався шаманством: його перстень сліпив очі, від цього плуталися думки, час робив карколомний стрибок, а Портнов примудрявся дізнатися все про вивчене, не вивчене й недовчене.

— Ти не скінчила п’ятого параграфа. На завтра зробиш шостий і знову п’ятий!

— Я не встигну!

— Мене не цікавить.

У групі «Б», як видно, відбувалося те саме — рожевощока Оксана поблідла, змарніла й увесь вільний час проводила за письмовим столом. Ліза, як і раніше, курила в кімнаті, сигарету за сигаретою. Сашці дедалі більше здавалося, що вона це робить зумисне. Що їй подобається спостерігати, як Сашка кашляє та морщиться від тютюнового диму.

Минуло два тижні занять. Одного разу на обідній перерві, коли всі подалися до їдальні, Сашка повернулася в гуртожиток, знайшла серед Лізиних речей запас сигарет — кілька пачок — і все спустила в унітаз.

Ліза промовчала. Наступного дня вся Сашчина косметичка: і пудра, й тіні, й блиск для губів, і дорога помада, подарована на день народження та використовувана рідко, на свята, — усе опинилося в сміттєвому баку, розбите й розмазане по іржавих залізних стінках.

Сашка виявила розгром пізно вранці, коли Лізи в кімнаті вже не було. Не тямлячи себе від люті, Сашка кинулася в інститут з наміром вчепитися мерзотниці у волосся. Спізнилася: першою парою була спеціальність, і нова порція огидної абракадабри охолодила її гнів краще, ніж це могло б зробити цебро крижаної води.

…Зрештою, вона перша почала. Перша викинула її сигарети. Але що робити, коли на стерво не діють слова! Нічого. Павленко, наскільки Сашці було відомо, ось-ось мала винайняти помешкання й переїхати… І тоді можна буде зітхнути з полегшенням… З Оксаною вони порозуміються…

До кінця пари залишалося п’ять хвилин. Сашка скінчила читати параграф і витерла зопрілого лоба мокрою, кволою долонею.

— Самохіна, ходи-но сюди.

Сашка здригнулася. Портнов дивився на неї впритул — поверх окулярів.

— Іди сюди, кому кажу.

Костя глянув занепокоєно. Сашка незграбно вибралася з-за столу, переступила через власну сумку.

— Усі подивилися на Самохіну.

Вісімнадцять пар очей — байдужих, співчутливих, навіть зловтішних — втупилися в неї, очікуючи. Сашка не витримала й потупила погляд.

— Ця дівчина на даний момент досягла найбільших успіхів у навчанні. Не завдяки своєму талантові, бо дані має скромні. Дехто з вас значно талановитіший. Так, Павленко, це й вас стосується. Самохіна опинилася попереду групи, бо вона вчиться, а ви просиджуєте штани!

Сашка мовчала, відчуваючи, як горить обличчя. Дехто з тих, що сиділи напроти, теж почервонів. Наче стиглий помідор, спалахнули щічки Лізи Павленко. Костя ж, навпаки, сполотнів.

Портнов витримав довгу, вагому паузу.

— Самохіна продемонструвала відмінний результат і отримує індивідуальне практичне завдання. Слово — срібло… а решта ваших слів — взагалі полова, сміття, що не варте повітря, витраченого на їхнє озвучування. Мовчання… Мовчання — що, Самохіна?

— Золото, — вичавила з себе Сашка.

— Золото. Із цього моменту ти мовчиш, Самохіна. Ця вправа повинна активізувати деякі процеси, що вже проявилися, але протікають поки кволо… Ти не промовляєш ні слова ні тут, ані на вулиці, ніде. Я забороняю.

Сашка підвела здивовані очі. Зовні, у холі, пролунав дзвоник.

— Усі вільні, — повідомив Портнов. — На завтра параграф дванадцять, читати докладно, червоний текст — вивчити. Самохіна, тебе це теж стосується. Учися. Старайся.

* * *

Цього дня Сашка вперше прогуляла фізкультуру, їй просто нестерпно було залишатися в юрбі, навіть у спортзалі, навіть із такою чарівною людиною, як фізрук.

Крім того, групі «А» слід було поговорити про неї. За її відсутності. Вона це чудово розуміла.

Вона пішла в гуртожиток. З півдороги повернулася. Порожня кімната, просмерділа тютюновим димом, рештки улюбленої косметики в сміттєвому баку — навряд чи все це могло її втішити або розважити. Сашка вибралася на вулицю Сакко і Ванцетті, побрела в бік центру, проминула пошту й раптом подумала про маму. Як вона буде їй телефонувати?!

Думки про те, що заборону Портнова можна порушити, у неї не виникало. Губи, язик і гортань їй не підкорялися. Хвилин сорок по закінченні пари вона не могла розчепити судомно зціплених зубів.

Зуби розтислися, коли вона купила пляшку мінеральної води в гастрономі, знаками пояснивши продавщиці, що саме їй потрібно. Тоді тільки зуби зацокали об скляне горлечко. Сашка одним духом випила літр газованої води, після чого в животі в неї забурчало,