Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Уночі гуртожиток не спав: десь гомоніли, співали під гітару, десь гримів магнітофон. Раз у раз хтось із тупотом пробігав коридором — туди, назад. Хтось кликав когось із вікна. Хтось безупинно сміявся. Очманіла від безсоння Сашка нарешті провалилася в нестяму, і снилася їй якась маячня. А о пів на сьому Оксана почала шелестіти поліетиленовими кульками, поширюючи навкруг запах солоних огірків. Від цього шелесту й запаху Сашка прокинулася й більше не змогла стулити повік.
Тепер вона дивилася на екран. Фільм був давній, може, старший за саму Сашку, від дикторського голосу в динаміках закладало вуха, але нічого нового чи хоча б конкретного вона, як не намагалася, так і не почула. Торпа — стародавнє прекрасне місто. Традиції вищої освіти. Молодь, яка вступає в життя, і так далі… Змінювали один одного чорно-білі кадри: вулиці Торпи справді мальовничі. Водограй із лебедями. Фасад інституту, фасад гуртожитку, скляний купол над кінною статуєю. Диктор віщав про те, як правильно обраний інститут передбачає працевлаштування та кар’єру, про молодих фахівців, які випускаються щороку, про побутові умови в гуртожитку, про славні традиції — слова були знайомі, аморфні, їх можна було переставляти так і сяк. Сашка й незчулась, як ролик скінчився, екран згас і знову ввімкнулося світло.
Першокурсники мружилися, перезиралися, знизували плечима. Портнов широкими кроками перетнув сцену, зупинився на краю, заклав руки за спину.
— Урочисту частину будемо вважати скінченою, починаємо працювати. Цього року на перший курс зараховано тридцять дев’ять осіб, із них буде сформовано дві групи. Група «А», умовно кажучи, й група «Б». Як у школі. Зрозуміло?
Першокурсники мовчали.
— Попрошу вийти на сцену підопічних Лілії Попової та Фарита Коженникова.
У роті у Сашки пересохло, й вона лишилася на місці. Рипучими сходами на сцену зійшла Ліза, нервово обсмикала дуже коротку спідницю, стала скраєчку. Поруч із нею прилаштувався високий хлопець, якого Сашка бачила мигцем у буфеті. Хтось вибирався з середини ряду й, коли проходив повз Сашку, знову спіткнувся об її ноги.
— Ходімо? — тихо запитав Костя.
Сашка підвелася.
Сцена була широка, дев’ятнадцять осіб могли б розтягтися від куліси до куліси, тримаючись за руки. Але всі стояли купкою, тісно, начебто намагались заховатися одне одному за спину.
— Перед вами група «А» першого курсу. — Портнов широким жестом вказав на сцену. — Прошу любити й не зобиджати.
У залі хтось кілька разів плеснув у долоні.
— Розклад буде вивішено на стенді відразу після першої пари. Група «Б», що сидить у залі, зараз іде на фізкультуру, спортзал на третьому поверсі, початок занять за п’ять хвилин. Друга пара у вас — спеціальність, тоді ми з вами зустрінемося знову й поговоримо докладніше. У групи «А» спеціальність на першій парі, аудиторія номер один. Зараз організовано йдемо на заняття. Залишилося чотири хвилини, запізнень у нас не вітають.
Портнов спустився рипучими сходами й вийшов через бічні двері. Ліза відійшла в глиб сцени й іще раз обсмикнула міні-спідницю. Сашку вразила довжина її ніг.
— Саш!
Сашка озирнулася. Оксана в тій самій трикотажній кофті махала їй рукою з зали.
— У різних групах будемо. Шкода, правда?
— Зараз на фізру… — пробурмотів хтось.
— У мене й кросівок нема… Тільки тапки…
Група «Б» потихеньку висотувалася з зали. Сашка озирнулася до Кості.
— Хто така ця Лілія Попова? — запитала пошепки.
Костя мотнув головою.
— Уявлення не маю.
— Як? — Сашка знову була вражена. — Ти ж… Як ти взагалі сюди потрапив, ти казав, що тебе батько…
— Батько, — Костя кивнув. — Фарит Коженников — мій батько. А що?
* * *
Аудиторія номер один розташовувалась на першому поверсі, ввійти до неї можна було з холу з кінною статуєю. Знадвору било сонце, скляний купол сяяв, мов лінза прожектора. Світло обмивало боки коня й вершника, стікало, ніби вода з тюленя. На підлозі лежали чіткі тіні величезних ніг у стременах.
— Чому ти не казав, що він твій батько?
— Звідки я знав, що ти його теж знаєш? Я думав…
— Якщо він… якщо ти його син, то як же… Як він міг тебе в цю діру запхати?!
— Звідки я знаю? Я його не бачив багато років… Вони з матір’ю розлучилися, коли… ну, не має значення… Він з’явився й поставив умову, ну й…
— Але він точно твій батько?
— Напевне, так, якщо мене звуть Коженниковим Костянтином Фаритовичем!
— Блін, — сказала ошелешена Сашка.
Група «А» струмочком влилася в невелику аудиторію, схожу на шкільний клас. Коричнева дошка з ганчіркою і крейдою на поличці підсилювала подібність. Ледь устигли розсістися, прилаштувати на підлозі сумки, як у коридорі лунко продзвенів дзвоник і одночасно — секунда в секунду — ввійшов Портнов: довгий світлий «хвіст» на спині, окуляри на кінчику носа, пильний погляд над вузькими скельцями.
Відсунув стілець перед масивним викладацьким столом. Сів. Сплів пальці.
— Ну що ж… іще раз добридень, студенти.
Мертва тиша відповіла йому, тільки билася об скло очманіла муха. Портнов розкрив тонкий паперовий журнал, пробіг очима список.
— Гольдман Юлія.
— Є, — почулося з задньої парти.
— Бочкова Ганна.
— Є, — сказала товстенька дівчинка з хворобливо-блідим обличчям.
— Бірюков Дмитро.
— Є.
— Ковтун Ігор.
— Є.
— Коженников Костянтин.
По аудиторії пробіг вітрець. Повернулося багато голів. Костя напружився.
— Тут, — озвався здавленим голосом.
— Коротков Андрій, — ніби нічого не сталося, провадив Портнов.
— Є.
— Московський Денис.
— Тут!
Сашка слухала перекличку і водила ручкою по краєчку паперу. Дев’ятнадцять осіб. У їхньому класі було майже сорок…
— Павленко Єлизавета.
— Я, — сказала Ліза.
— Самохіна Олександра.
— Я, — видихнула Сашка.
— Топорко Євгенія.
— Є, — пробурмотіла маленька, дуже юна з вигляду дівчинка з двома довгими косами на плечах.
— Усі на місці, — задоволено визнав Портнов. — Діставайте зошити, розкривайте на першій сторінці, пишіть згори: Портнов Олег Борисович. Якщо хто не зрозумів, я викладатиму спеціальність.
Першокурсники завовтузилися. У Кості не виявилося зошита. Завбачлива Сашка вирвала для нього аркуш.
— На майбутнє: підручники й зошити носити на кожне заняття. Із приводу підручників. — Портнов відімкнув дерев’яну шафу в кутку й витяг стосик книжок. — Самохіна, роздайте товаришам.
Сашка, віддана синдрому відмінниці, встала, перш ніж здивувалася. Вчителеві з найкращою пам’яттю знадобилося б кілька днів, щоб запам’ятати імена та прізвища учнів. Портнов запам’ятав усіх з першого разу — або навіщось виділив тільки Сашку?
Вона прийняла з
