Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Першою її думкою було: друкарський брак. Вона скосила око в підручник Кості, одночасно він зазирнув у її підручник.
— У тебе теж таке?
— Розмови, — неголосно сказав Портнов. — Читаємо. Уважно. Я попереджав, що буде складно.
— Це не по-нашому, — тихо писнула Аня Бочкова.
— А я не обіцяв, що це буде по-нашому. Читайте мовчки, про себе. Час іде.
Сашка опустила голову.
Хтось засміявся. Хихотіння пролинуло аудиторією, мов епідемія від вогнища до вогнища, але Портнов не зреагував ніяк. Сміх ущух сам по собі. Сашка продиралася крізь довгі безглузді сполучення літер, і в неї волосся ставало сторч. Їй здавалося, що хтось слідом за нею повторює ці звуки в темній кімнаті з дзеркалами замість стін і кожне слово, відлунюючи безліч разів, знаходить свій зміст, але до цього моменту Сашка вже йде вперед на два абзаци й зміст відлітає від неї, мов дим паровоза, який швидко віддаляється…
Поки параграф — досить короткий — скінчився, вона змокла від голови до ніг. Важко перевела подих. П’ять абзаців наприкінці було виділено червоним.
Ззовні пролунав дзвоник.
— Завдання додому, — сказав Портнов. — Параграф прочитати тричі від початку до кінця. Те, що надруковано червоним, вивчити напам’ять. Напам’ять. Визубрити. Завтра в нас індивідуальні заняття на третій парі, список складе Коженников.
— Чому я? — скинувся Костя.
— Тому що ти староста, — сухо сказав Портнов. — Усі вільні. Ідіть на фізкультуру.
* * *
Група «А», незвично мовчазна, зупинилася в холі, біля підніжжя широких сходів. Згори, весело перемовляючись, спускалися представники групи «Б» — видно, фізкультура була їм на користь. Попереду крокувала Оксана, її розпашілі щоки горіли в півмороку двома кавунними зрізами.
— Чого це ви такі прибиті? — Від погляду на паралельну групу Оксана сповільнила крок.
— Довідаєшся, — похмуро відгукнулася Ліза.
— Ну пішли, чи що, на фізру… — нерішуче запропонував Костя. — Не стояти ж тут до півночі…
— Старосто, — сказала Ліза з незрозумілою інтонацією. — Твоє прізвище Коженников?
— Так, ну то й що?
— Ким тобі доводиться Фарит… пробач, не знаю по батькові?
Костя стис кулаки.
— Батьком! Ну то й що? І що з того?!
— Відчепися від нього, він ні в чому не винен, — тихо сказала Сашка. — Він у тій самій дірі, що й ми… Його теж сюди загнали.
Ліза круто розвернулася й перша рушила нагору сходами. Її коротка спідниця щільно облягала дупку, миготіли довгі засмаглі ноги.
— Кгм, — замислено сказав Андрій Коротков, високий плечистий хлопець, старший тут за більшість студентів — напевне, потрапив до інституту вже після війська.
Сашка, не дивлячись більше ні на кого, побрела слідом за Лізою на третій поверх, до дверей зі скромним написом «Спортзал».
* * *
Фізрук виявився сліпучим чорнявим красенем років двадцяти п’яти. Тоненька жовта майка облягала потужні м’язи на грудях і спині, голі плечі й руки горбилися мускулами. Він вишикував групу «в шеренгу по одному». Дмитро Дмитрович — так його звали — щиросердно виклав усю свою історію: займався боротьбою, перемагав і мав успіх, отримав травму, довелося залишити великий спорт і піти на тренерську роботу, а оскільки досвіду нема — стала в пригоді можливість викладати в провінційному інституті. Розповідаючи все це, фізрук сором’язливо посміхався. Сашка зрозуміла, чому такою веселою здавалася група «Б», особливо дівчатка. Дім Дімич — а називати його інакше було просто неможливо — був схожий на тигреня-підлітка, могутнє, щире, й думка, що фізкультура на першому курсі за розкладом чотири рази на тиждень, замість законної відрази тепер викликала захват. Дмитрик нагадав: на кожному занятті необхідно бути в спортивній формі та взутті, пообіцяв вести секції — боротьби для хлопчиків і настільного тенісу для всіх. Юля Гольдман, шалапутна й весела, відразу обурилася з приводу дискримінації: чому, запитала вона, боротьба тільки для хлопчиків? Дівчатка що, не мають права боротися? Дмитрик, на превелике задоволення усіх присутніх, почервонів і пообіцяв «щось придумати». І для розминки запропонував поки скинути взуття й пограти в баскетбол трьома командами.
Підлогу в залі зовсім недавно покрили товстим шаром фарби. Яскраво-зелені, яскраво-жовті поля, білі грубі лінії, удари помаранчевого баскетбольного м’яча, запах гуми й поту — Сашка бігала від кільця до кільця, швидше зображаючи активність, аніж справді намагаючись вплинути на хід гри. Те, що відбувалося зараз, було нормальною, радісною, соковитою скибкою життя. Тож важко вірилося, що півгодини тому вона читала параграф номер один, скоряючись бажанню садиста-викладача в довгастих окулярах на кінчику носа.
Тут із них знущаються. Змушують читати й зубрити дурниці, нісенітниці. Все одно, що чистити бруковану площу зубною щіткою… Або розсортовувати зерно, яке знову буде перемішане, й знову, й знову, а це так важко, зернятка дрібненькі… І — безглуздість праці. Покарання. Знущання.
Тільки кому це потрібно? Кому потрібен Інститут спеціальних технологій з усім його штатом, їдальнею, деканатом, гуртожитком? Що це — осередок садизму?
Костя передав їй м’яча над головою Юлі, Сашка спіймала, повела, петляючи, кинула в кільце, та Ліза останньої миті сильно вдарила її по руці. М’яч гепнувся об край щита, відскочив у руки комусь із суперників і знову — стук-стук-стук — перемістився на протилежний кінець зали, а Ліза побігла слідом, обсмикуючи міні-спідницю, у якій, відверто кажучи, в баскетбол грати небажано…
Сашчина команда програла.
* * *
— Я не можу це запам’ятати! Не можу!
Підручник полетів у куток, вдарився об дверцята шафи, ляпнув на підлогу й залишився лежати, розкинувши жовтаві сторінки. Оксана била по письмовому столі так, що підстрибувала настільна лампа.
— Не можу! Не вчитиму цього! Вони знущаються з нас!
— Я теж так думаю. — Ліза курила, сидячи на підвіконні, майонезна баночка перед нею була заповнена недопалками зі слідами помади.
— А що буде, як ми не вивчимо? — запитала Сашка.
Усі троє замовкли. Запитання, що мучило їх цілісінький день, нарешті прозвучало.
Вечоріло. За вікном сідало сонце. Десь бринькали на гітарі. Позаду був перший день навчання, спеціальність, фізкультура, філософія та всесвітня історія. Третя й четверта пари сюрпризів не принесли. Сашка записала в загальному зошиті, що таке основне питання філософії й чим матеріалізм відрізняється від ідеалізму, зробила нотатки про стоянки первісних людей і їхній устрій і отримала на руки два звичайнісінькі підручники. Обід, щедрий і смачний, поглинули в понурому мовчанні. Перший курс повернувся в общагу, засів за підручники, й уже невдовзі виявилося, що завдання Портнова нездійсненне в принципі.
Прочитати цю нісенітницю, щосекунди себе примушуючи, ще можна було. Але вивчити позначені червоним абзаци — ніяк. Відмовлявся працювати мозок, і
