Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

На обкладинці був абстрактний візерунок із кольорових кубиків. Чорні літери складалися в два слова: «Текстовий модуль». Унизу стояла велика цифра «1».

— Книжок не розгортати, — неголосно сказав Портнов, перш ніж хтось із першокурсників з цікавості підняв обкладинку.

Усі руки відсмикнулися. Знову запала тиша. Сашка поклала останню пару книжок на їхній з Костею стіл і сіла на своє місце.

— Слухаємо мене, студенти, — так само неголосно провадив Портнов. — Ви перебуваєте на початку шляху, на якому знадобляться всі ваші сили. Розумові й фізичні. Те, що ми вивчатимемо, дається не кожному. Те, що воно робить із людиною, витримує не всякий. Вас ретельно відібрано, ви маєте всі дані, для того щоб пройти цей шлях успішно. Наша наука не зносить малодушності й жорстоко мститься за лінощі, боягузтво, за найменшу спробу ухилитися від цілковитого опанування програми. Зрозуміло?

Муха востаннє вдарилась об скло й замертво впала на підвіконня.

— Кожному, хто старанно вчитиметься і віддаватиме заняттям усі сили, я гарантую: до кінця навчання він буде живий і здоровий. Однак недбальство і байдужість погано закінчуються для наших студентів. Винятково погано. Зрозуміло?

Ліворуч від Сашки зметнулася рука.

— Так, Павленко, — сказав Портнов, не дивлячись.

Підвелася Ліза, конвульсивним рухом обсмикала спідницю.

— Розумієте, нас же не запитували, коли сюди відправляли, — голос її тремтів.

— І що ж? — Портнов дивився зацікавлено.

— Хіба ви можете вимагати від нас… щоб настільки наполегливо вчилися… Якщо ми не хочемо?

Ліза насилу стримувалась, щоб не зірватися на вереск.

— Можемо, — легко погодився Портнов. — Коли дитину вчать ходити на горщик, ніхто не запитує в неї згоди, чи не так?

Ліза постояла ще і сіла. Відповідь Портнова її приголомшила. Сашка мовчки перезирнулася з Костею.

— Продовжуємо, — ніби нічого й не сталося, повідомив Портнов. — Ви — група «А» першого курсу. Я вестиму спеціальність — теоретичні лекції плюс індивідуальні заняття. З кожним новим семестром робота ускладнюватиметься, згодом з’являться інші спеціальні дисципліни. Врахуйте, фізкультура в нашому вузі є профілюючим предметом, з усіма можливими наслідками. Крім того, в першому семестрі вам доведеться займатися філософією, історією, англійською і математикою. У школі більшість із вас училися добре, тому простого виконання домашніх завдань із цих предметів буде достатньо… Чого, на жаль, не можна сказати про спеціальність. Вам буде складно. Особливо на початку.

— Ви вже нормально нас залякали, — сказав хтось із задніх рядів.

— Рука, Ковтун, спочатку рука, потім ваші міркування. На майбутнє: за порушення дисципліни даватиметься додаткове завдання за фахом. Зрозуміло?

Тиша.

— Гаразд. Із вступною частиною сяк-так покінчено. Починаємо заняття. Коженников, зробіть ласку — візьміть крейду, намалюйте на дошці горизонтальну риску.

— Посередині? — вирішив уточнити Костя.

Портнов глянув на нього поверх окулярів. Костя потупився, взяв крейду, старанно провів пряму лінію від краю дошки й до краю.

— Дякую, сідайте. Групо, дивимося на дошку. Що це?

— Обрій, — сказала Сашка.

— Можливо. Ще?

— Натягнута мотузка, — припустила Ліза.

— Здохлий черв’як згори! — вирішив пожартувати Ігор Ковтун.

Портнов посміхнувся. Взяв із полички крейду, намалював метелика у верхній частині дошки. Внизу, під рискою, провів таку саму, але пунктиром.

— Що це?

— Метелик.

— Махаон.

— Капусниця!

— Проекція, — сказала Сашка по коротенькій паузі.

Портнов глянув на неї з цікавістю.

— Так. Що таке проекція, Самохіна?

— Зображення… чогось на площині. Відбиття. Тінь.

— Вийдіть сюди.

Сашка ніяково вибралася з-за столу. Портнов безцеремонно взяв її за плечі, розвернув обличчям до групи. Сашка встигла побачити здивований погляд Юлі Гольдман, трішки презирливий — Лізин, зацікавлений — Андрія Короткова; наступної секунди їй на очі опустилася чорна хустка, стало темно.

Хтось нервово захихотів.

— Що ви бачите, Самохіна?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

Сашка помовчала, боячись помилитися.

— Нічого. Темрява.

— Тобто ви сліпа?

— Ні, — ображено сказала Сашка. — Просто, якщо людині зав’язати очі, вона не буде бачити.

У кімнаті лунав тепер уже відвертий сміх.

— Увага, аудиторіє, — сухо сказав Портнов. — Насправді, кожен із вас зараз на місці Самохіної. Ви сліпі. Витріщаєтеся в темряву.

Смішки стихли.

— Світу, яким ви його бачите, не існує. Яким ви його уявляєте — не існує й поготів. Деякі речі здаються вам очевидними, а їх просто нема.

— Вас теж нема? — вирвалося в Сашки. — Ви не існуєте?

Портнов зняв із неї хустку. Під його поглядом вона розгублено закліпала.

— Я існую, — сказав він серйозно. — Але я — зовсім не те, що ви думаєте.

Він дав занімілій Сашці спокій, зіжмакав хустку, недбало кинув на край столу.

— Сідайте, Самохіна. Йдемо далі…

Сашка підняла руку. Рука здригнулася, але Сашка вперто тримала її. Портнов стомлено прикрив повіки:

— Що ще?

— Я хотіла запитати. Чого ви нас будете навчати? Якої спеціальності? І ким ми будемо, коли закінчимо інститут?

По аудиторії промчало схвальне шепотіння.

— Я збираюся дати вам уявлення про те, як влаштовано світ, — із підкресленою лагідністю в голосі пояснив Портнов. — І, що найважливіше, про ваше — кожного — місце в цьому світі. Більшого зараз не можу вам сказати — ви не зрозумієте. Ще є запитання?

Підняла руку дівчинка з кісками — Женя Топорко.

— Скажіть, будь ласка…

— Так? — у голосі Портнова прослизнуло роздратування.

Женя здригнулася, але змусила себе продовжити:

— Якщо я не хочу далі вчитися… Хочу забрати документи. Можна це зробити просто сьогодні?

В аудиторії знову стало тихо. Костя виразно глянув на Сашку. У Лізи Павленко спалахнули очі.

— Дуже важливо розставити всі крапки над «і», — холодно повідомив Портнов. — Ви витримали серйозний конкурс і вступили до солідного інституту, де не терплять сумнівів, метань та інших дурниць. Документів забрати не можна. Ви будете вчитися тут або вас відрахують за неуспішність із одночасним розміщенням у труні. Ваші куратори, Фарит Коженников і Лілія Попова, залишаться з вами до п’ятого курсу — до їхніх обов’язків входить забезпечення стимулів до вашої старанності. Я сподіваюся, кожен із вас уже встиг як слід познайомитися зі своїм куратором.

За хвилину до цього Сашці здавалося, що тихіше бути не може, але тепер над столами розляглася просто вбивча тиша. Мертва.

— Відкрили підручники на сторінці третій, — буденно мовив Портнов. — Читаємо параграф номер один, повільно, вдумливо й не пропускаючи жодної літери. Почали. — Він сів за стіл і ще раз обвів аудиторію поглядом.

Сашка розгорнула підручник. На внутрішньому боці обкладинки не було ніякого тексту — ні авторів, ні вихідних даних. «Текстовий модуль 1, параграф номер 1». Сторінки пожовкли, порвалися на кутиках, шрифт був звичайнісінький — як у всіх підручниках…

Сашка почала читати.