Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Вона дзвонила мамі минулої неділі. Дізналася, що Валентин повернувся з Москви, але весілля знову перенесено. Попри все це, голос у мами був веселий і навіть безтурботний. «їм добре без мене», — подумала Сашка.

Вона зайшла на пошту, жестом попросила бланк і написала текст телеграми: «У мене все добре дзвонити поки не буду телефон поламався». Віддала папірець здивованій жінці за стійкою, заплатила за кожне слово й знову вийшла на вулицю.

Виходить, тепер вона краща учениця.

Не дивно, що Павленко так почервоніла. Але Сашка знову віддала б улюблену помаду — та що помаду… Що завгодно віддала б за те, щоб Павленко поставили перед усіма, назвали найліпшою ученицею — хай і зі скромними здібностями, та заборонили говорити. А вона, Сашка, подалася б разом з усіма на фізкультуру — обговорювати небувалу подію, втаємничувати в неї Дім Дімича, грати в м’яча й качатися на купі матів…

Чому вона повинна мовчати? Чого вона в такий спосіб може навчитися? Які такі в неї «процеси проявилися»?!

Спочатку вона хотіла прогуляти й філософію, але потім раптом злякалася пропустити щось важливе. У її зошиті з конспектами все так красиво, логічно вибудовувалося, шкода було залишати прогалину на місці Платона. І вона пішла.

На спільних лекціях групи «А» і «Б» сиділи впереміш. З одного боку від Сашки сів, як завжди, Костя, з другого прилаштувалася Оксана.

— Вітаю, — шепнула на вухо.

Сашка підвела брови.

«Світ ідей (ейдосів) існує поза часом і простором. У цьому світі є певна ієрархія, на вершині якої стоїть ідея Блага…»

— Портнов тебе так розхвалював… — бубоніла Оксана. — Каже, в нашій групі всім до тебе далеко…

Сашка зітхнула.

«У міфі про печеру Благо зображається як Сонце, ідеї символізуються тими істотами й предметами, які проходять перед печерою, а сама печера — образ матеріального світу з його ілюзіями…»

— А самі предмети — це тіні ідей? — запитав Костя вголос. — Проекції?

Філософічка почала пояснювати. Сашка відвернулася і встигла спіймати погляд Лізи Павленко, кинутий з протилежного кінця аудиторії.

* * *

— Насправді, це вирішення проблеми. Якщо Самохіна стулить пельку, в нашій кімнаті хоч якось можна буде жити.

Сашка мовчала. Ліза не могла заспокоїтися, походжала поміж ліжками в трусах і майці, піднімала щось із підлоги й знову впускала, рипіла дверцятами шафи й порпалася у своїй валізі.

— Ти ж хотіла хату винаймати, — неприязно нагадала Оксана. — І звалити звідсіля.

— І звалю… Часу нема цим займатися. Звалю, не хвилюйся.

— А я не хвилююся.

— От і помовч!

Оксана була з тих, кого чужа винятковість, хоча б і малесенька, змушувала шукати дружби з її носієм. Ліза була з тих, хто сам претендував на винятковість і ображався, опинившись у другому ешелоні.

Сашка могла б сказати: нема чому заздрити й нема чого сердитися. Ти ж сама казала, що це не навчання й не наука, а штукарство, гіпноз, психоз або щось гірше. То чим же мені пишатися: успіхами в психозі?!

Але Сашка мовчала. Єдина її спроба заговорити — ввечері, з Костею, через забудькуватість — скінчилася муканням і бризками слини. Сашці соромно було згадувати цей епізод.

Ліза ширше відчинила вікно. Холодна вереснева ніч дихала вологою та прив’ялою травою. Ліза закурила — демонстративно.

— Тебе ж просили не диміти, — сказала Оксана.

— Іди в дупу.

Сашка заплющила очі.

* * *

Безглузді фрази прокручувалися в мозку, мов танкові траки. Сашка читала двадцятий параграф; тривав другий тиждень її мовчання, і їй здавалося, що світ навколо повільно поринає в тишу.

Вона відчувала себе дирижаблем, наповненим мильними бульбашками. Пухирці — її невимовлені слова — підіймалися до горла та лізли назовні, нависали над язиком, ніби незграбні стрибуни на трампліні. І лопалися, залишаючи гіркий присмак. Жодне слово не виявилося достатньо міцним, аби здолати бар’єр, вирватися й полетіти.

«Ваші слова — полова, сміття…» Портнов був правий, розуміла Сашка. Слова не мали значення. Погляд, інтонація, голос — усі ці тоненькі ниточки, спрямовані в космос антенки повідомляли всім навколо про байдужість чи співчуття, про спокій, знервованість, любов… Не слова. Але без слів було важче.

Вона читала нісенітницю, вчила напам’ять абракадабру. Без жодного успіху. Це була Сізіфова праця, розпачливі зусилля Данаїд. На зміну холодним вересневим дням прийшло бабине літо. Ліза Павленко так і не знайшла собі помешкання. Курила не менше, але Сашка встигла призвичаїтися до постійного запаху диму. З філософії задали написати реферат. Сашка вибрала Платона, пішла в бібліотеку й навіщось прихопила з собою «Текстовий модуль». У маленькій, тісній, заставленій шафами залі заборонено було голосно розмовляти. Сашку це влаштовувало: ніде вона не відчувала своєї німоти так гостро, як у гамірній юрбі.

Вона пройшла вздовж стелажів. Потім сіла біля вікна й розгорнула «Модуль» — не знати чому, автоматично.

До кінця книжки залишалося всього кілька десятків сторінок. Сашка звично взялася продиратись крізь нісенітницю зчленувань літер. Вона читала й читала, поки зі скреготіння в її мозку не вирвалися раптом слова: «…про що співає птах; пізнав мову води, що дзюркоче в чаші водограю…»

Сашка скинулася.

У читальному залі, крім неї, нікого не було. День за вікном хилився до вечора. З відкритої кватирки пахло димом далекого багаття.

Вона спробувала перечитати абзац, але нічого не вийшло. Сашка повернулася до початку параграфа; начисто забула про Платона з його ейдосами, про реферат на завтра й про те, що читальний зал незабаром зачинять. Вона читала «Текстовий модуль 1». Наростав головний біль: начебто сотня алюмінієвих ополоників лупили по чавунних сковорідках за тонкою стіною, а Сашка читала й не могла зупинитися, мов діжка, що покотилася з гори.

«…Зрозумів, про що говорять хмари на небі… Йому здалося, що й сам він — слово, вимовлене сонячним світлом…».

Бібліотекарка, яка прийшла, аби замкнути залу, застала Сашку в прострації над розгорнутим підручником.

* * *

Вона зайшла на пошту й купила зошитів у клітинку, три штуки. На задній обкладинці був малюнок — хвилі з крапок і закарлючок. Якщо не вдивлятися, якщо дивитися крізь аркуш, немовби крізь скло, — з хвильок за якийсь час проступала об’ємна фігура: на одному зошиті єгипетська піраміда, на другому — кінь, на третьому — ялинка. Колись учитель фізики пояснював їм, за яким принципом побудовано ці малюнки, та Сашка все забула.

Вона брела вулицею з затиснутими під пахвою зошитами. Сашка могла б сказати: те, чого нас вчать, насправді має сенс. Ми не знаємо який. Але це не просто зубріння, не тільки знущання. Зміст у