Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
— Паноптикум, — ледь чутно сказав Костя. — Звідки вони таких набирають?
Сашка мигцем глянула на нього.
— Першокурсники начебто нормальні, — повторила сухо.
— А. — Костя потеліпав ложкою в охололому бульйоні. — Так. Я вже попоїв… Пішли?
* * *
На пошті пахло сургучем, і молода матуся з візочком відсилала кудись велику, перемотану шпагатом посилку. Поштарка була одна на всіх, тому Сашка спершу дочекалася, поки обслужать матусю, а потім замовила в літньої тітоньки з фіолетовим волоссям міжміську розмову. Ввійшла до лункої кабінки, із завмиранням серця вислухала довгі гудки й підстрибнула від радості, коли на тому кінці відгукнулася мама:
— Алло!
Мама гукала в слухавку, напевне, було погано чути. Сашка теж кричала:
— Ма! Це я! Все добре! Влаштувалася! Тут дають обіди! Завтра перший день занять! Як у тебе?
Вона видала це, як речівку на параді, й вислухала мамину тираду у відповідь: все гаразд, Валентин дзвонив із Москви, всі здорові…
— Я дзвонитиму з пошти! Ну, бувай!
Серед листівок на стійці Сашка вибрала одну, — «На згадку зі стародавньої Торпи». На малюнку зображено було площу з водограєм, у якому плавали лебеді. Сашка купила листівку й конверт, надписала адресу, вкинула у величезну синю скриньку з поштовим символом на кришці. Пакет глухо гупнув на бляшане дно.
Від пошти до гуртожитку було п’ятнадцять хвилин пішки. Погода зіпсувалася, накрапав дощ. Сашка втягнула голову в плечі й разом із поривом вітру збігла на бетонний ґанок, смикнула рипучі двері общаги.
Коридором першого поверху йшов, віддаляючись від Сашки, незнайомий хлопець. Він робив крок чи два, раптом завмирав у русі, начебто стоп-кадр. Стояв так кілька секунд, потім з відчутним зусиллям зрушував із місця й продовжував свій шлях. Повернувся, тицьнувся в стіну поруч із дверима. Відійшов. Із другої спроби схопився за ручку, потяг двері на себе…
Сашка кинулася нагору сходами.
Ліза й Оксана курили, сидячи на ліжках. Вікно було розчинене навстіж, дим і не збирався витягатися, зате вривався холодний вітер, пересипаний, як бісером, краплями дощу.
— Ви б, може, в туалеті курили? — розгублено запитала Сашка.
Крижане мовчання було їй відповіддю.
* * *
— Здрастуйте, першокурсники.
За актову залу слугувало велике курне приміщення. Не порожніли тільки три чи чотири останні ряди. Темні штори, що затуляли вікна, пропускали рівно половину необхідного світла; за сценою білів екран. «Як у сільському клубі», — подумала Сашка.
— За шкільною звичкою забиваємося на Камчатку? — Чоловік, який зійшов на невисоку сцену, оглянув присутніх. — Не пройде… — І додав, не підвищуючи голосу: — Дайте світло.
Люстра під стелею спалахнула, в напівтемній залі відразу посвітлішало, як в оперному театрі під час антракту.
— Пересаджуємося на перші ряди, — сказав чоловік на сцені. — Швидко, швидко.
Першокурсники заворушилися, почали переглядатися, нарешті знехотя потяглися ближче до сцени. Сашка й Костя прилаштувалися в другому ряду скраю, тому всі, хто пробирався до середини ряду, спотикалися об їхні ноги.
Чоловік на сцені чекав. Він не був схожий на викладача вузу, якими Сашка їх уявляла: замість костюма на ньому були джинси та смугастий светр, пряме біляве волосся забране у «хвіст», на носі окуляри — довгі й вузькі, мов леза, вони були сконструйовані, здається, зумисне для того, щоб зручніше було дивитися поверх скелець.
— Мене звуть Олегом Борисовичем. Олег Борисович Портнов. Юнак у п’ятому ряду… так, ви. Не соромтеся, підсідайте ближче. Нас не так багато, є місця. Вітаю вас, дівчата та юнаки, зі значною подією у вашому житті: вступом на перший курс Інституту спеціальних технологій міста Торпи. На вас чекають цікаве життя й напружена робота… Дівчино, — його палець вказав на Лізу, яка нахилилася, аби щось прошепотіти Оксані, — коли я говорю, решта мовчать. Запам’ятайте на майбутнє.
Ліза захлинулася. У залі зробилося неприродно тихо. Портнов пройшов сценою із закладеними за спину руками. Його погляд переповзав з обличчя на обличчя, повільно, ніби промінь ліхтарика в темряві.
— Отже, ви студенти. На честь вашої посвяти зараз буде виконано студентський гімн, хто знає слова — підспівуйте.
У динаміках гримнув урочистий акорд. Портнов жестом звелів усім підвестися. Невидимий хор затяг із належною врочистістю:
Gaudeamus igitur,
Juvenes dum sumus!
Post jucundam juventutem,
Post molestam senectutem
Nos habebit humus!
Сашка швидко озирнулася. Дехто підспівував. Ліза стояла зі щільно стиснутими губами. Оксана дослухалася, намагаючись розібрати слова: схоже, з латиною в неї було туго. Сашка вчила цей текст на курсах, і переклад такої, здавалося б, задерикуватої пісні ніколи не викликав у неї особливого ентузіазму: «Після приємної юності, після тяжкої старості нас візьме земля…» Гарненький початок!
Vita nostra brevis est,
Brevi finietur;
Venit mors velociter,
Rarit nos atrociter,
Nemini parcetur!
Цього куплету вона особливо не любила: в ньому всім обіцяли швидку смерть, яка не жаліє нікого. Vita nostra… «Ми недовго живемо, в життя темні межі…» «Може, середньовічним студентам було пофіг, — похмуро думала Сашка. — Може, якби я зараз слухала „Гаудеамус“ удома, в нашому універі, мені теж було б пофіг і я б ні про що таке не думала. Але я в Торпі».
Vivat Academia,
Vivant professores!
Vivat membrum quodlibet,
Vivat membra quaelibet
Semper sint in flore!
Пісня відлунала. Студенти сіли, як після хвилини мовчання. Портнов зупинився на самому краєчку сцени, нависаючи над першими рядами, вдивляючись в обличчя. Сашка спіймала на собі його погляд і потупилася.
— А зараз ми разом подивимося короткий фільм — презентацію нашого інституту. Прошу всіх бути дуже уважними, не розмовляти й не відволікати сусідів. Давайте ролик.
Світло згасло. Темні штори на вікнах сіпнулися й зійшлися щільніше. На екрані за сценою виник світлий прямокутник, і Сашка згадала кіножурнали з раннього дитинства: у чорно-білому зображенні, що з’явилося на екрані, було щось глибоко архаїчне.
— Ласкаво просимо в стародавнє місто Торпу, — сказав глибокий дикторський голос. — Вас вітає Інститут спеціальних технологій!
З темряви виплив і яскраво спалахнув логотип — округлий знак, такий самий, як на аверсі золотої монети. Сашка обімліла.
За минулу ніч вона встигла передумати про все. То шепотіла із замруженими очима: «Хочу, щоб це був сон!». То лежала, втупившись у стелю. То цілком
