Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

Хтось на мене чекав біля дверей відчиненого люка. Хтось навіть запалив оранжеві вогники на завбачливо спорудженій обабіч нього огорожі.

— Чудово.

Я видерлася нагору, але підважити люк та вмостити його на місце…

Місто спало. Тиша. Лише ніч та осінній туман.

Залиті лагідним світлом вулиці. Підсвічені обличчя камінних оберігачів сну в нішах на стінах будинків.

Чаша водограю з уповільненим, ніби теж заснулим, струменем води. Я сіла на її краєчок, підібгала ноги й дістала сигаретку.

Клац

Вдихнула.

Як давно я не курила!

— Охххх…

Відкриваю рюкзачок, дістаю з нього список.

«— мисливці раз;

— мисливці вісім;

— дикі пси;

— людино-пацюки;

— оживлені мерці;

— добрий лікар».

Я вписала новий рядок:

— Безликі Вітчимові почвари, — і затяглася сигаретою ще раз.

— Чудово.

Я заховала список і дістала книжку.

Оту саму, що її читаєш упродовж усього свого життя.

В ній немає літер. Лише назва та малюнки. У мене: «Крихітка в чарівному саду», «Крихітка та люди в бузкових каптурах», «Крихітка біжить», «Крихітка падає», «Крихітка забила колінце», «Крихітка регоче», «Крихітка закопилила манюнього носика», — яскраві й гарні, але лише ті, що вже минулися. «Крихітка позаду Вершника Нічних Трас», «Крихітка на підлозі будиночка в Снігових Горах усміхається до вогню», «Крихітка, що заснула на м’якому дивані десь у надрах Замку Ігор».

А ті, що в майбутньому — чисті аркуші, на яких ледь-ледь проступає фарба. Що це? «Слинявий рот, а в руці ніж і відображення мого обличчя»? Ні. Я погортала сторінки. Я не хочу знати, що буде аж ген-ген. Мені треба знати, як діяти далі.

«Крихітка та Великий Жебрак», «Прожектори підземних військових баз», «Голова Сцілли, яка чекає здобичі», «Крихітка та одержимий воїн», Вітчим, який увігнав кігті в стільницю. Кружальце білої фарби витікає з його рота. «Ммммм…», «Нічне Місто». «Крихітка скраєчку кам’яної чаші на тлі застиглого струменя води з розгорнутою книжкою в руках».

Аж ось безликі почвари.

Картинка тьмяна. Але це моя спина. А зі мною четверо тих, кого я не зможу подолати.

Одначе не вдається розгледіти їхніх облич.

Я добуваю телефон і набираю номер Залізного чоловіка.

— Слухаю, — каже він.

— Ви і Пес допоможете мені?

Він помовчав, потім сказав:

— Навряд.

— І не сподівайся, — сказав Вовк.

— Вибач, — сказав Пес.

— Сама, — сказав Кіт.

Усе так. Адже це були не мої янголи. Адже одна з істот, зображених поряд зі мною, — жінка. Дуже молода і, мабуть, дуже вродлива.

— Можна? — спитала я.

— Можна…

Я перегорнула сторінку, побачила себе завмерлою і опинилася віч-на-віч із названим батьком.

— Усе зрозуміло.

Я знала, де їх шукати.

Першого я побачила на недобудованій трасі.

Я впізнала на купі щебеню бульдозер.

— Вітаю, — кинув він мені.

А компанія молодиків та дівчат, котрі їх любили, стояла біля двох машин, і ті урчали моторами та мали ось-ось вибухнути. Один стояв посередині й говорив, показуючи запаленою сигаретою:

— Три кілометри. Зупиняєтесь метрів за десять до асфальтоукладальника. Хто приїздить перший — той переміг. Зрозуміло?

— Так.

— Так.

— Так, — сказав молодик і затис кермо поцяцькованими татуюванням руками.

— Так, — сказала тварюка, що сиділа в сусідній машині. Татуювання обвивало її жилаву шию.

— Рушаймо.

— Давай, — загукали хлопці.

А хтось із них кинув услід за машиною, в якій сиділа тварюка,