Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Випусти мене!

Голоси приречених на довічні муки:

— Я не зробив нічого лихого!

— Я нічим не завинив!

— Зглянься!

— Я далі так не можу!

Тьмяні лампи нескінченного коридора. Темінь за ґратами, лише простягнуті руки; а якщо підступитися ближче та поглянути на тих чудовиськ — завданих сюди на віки вічні грішників.

— Я нічим…?

…вона здригнулася, коли він зайшов до кухні. Взявши зі столу відрізаний для нього окраєць, він рушив до дверей, але не стримався й на порозі кинув їй:

— Шльондра.

Вона схлипнула.

Дарма, нехай діждеться вечора. Упродовж дня в ньому накипить стільки люті, що він висловить їй не лише це. І тоді вона не мовчатиме, як учора. Він усе одно змусить її галасувати, хай для цього йому доведеться навіть убити її…

— Я не зро…

— …стомившись, він спорудив собі хатину в лісі. Він знайшов та приручив пугача. А коли постарів настільки, що коріння папороті стало твердіше від його зубів, він повернувся в село, але побачив натомість згарище та нетлінні кістки його сестер і онуків.

Він не мав сили збудувати корабель. Усе, на що він спромігся, — назбирати кори, покласти на неї черепи та ребра й віднести до моря.

Він дочекався, поки відлетіли гуси, маючи намір зимувати в селі. Адже все одно то була б його остання зима. Вона таки стала останньою. Бо випав сніг та вбив його.

Надто пізно пошкодував він про те, що його не допустять до Обителі Богів, і він не зустрінеться з тими, кого досі пам’ятає та хто досі пам’ятає його…

— Рятуй мене!

…вони штурмували те бісове селище впродовж вісімнадцяти днів. Не вистачило б чотирьох літаків, щоб одвезти додому всіх його загиблих друзів.

А коли вороги забрали з єдиного двоповерхового будинку свій подертий прапор і пішли в останню контратаку — без жодного патрона і з єдиною на всіх гранатою, вони пустили їх, щоб розстріляти упритул із гранатометів.

А потім вони зайшли в селище, й хто хотів — ґвалтував жінок, а він та ще кілька зійшлися на майдані в центрі та зверхньо, як переможці, покурювали цигарки, слухали вищання жінок і посміхалися…

Бідолашні грішники, я не могла їм зарадити.

Варто було випустити котрогось із них, як він, кваплячись наситися кров’ю, кинувся б на мене.

— Ото й по всьому, — скаже Вітчим. — Обійшлося навіть без мерців.

Вітчим був тут. Я бачила його сліди. Я чула його голос, що виголошував Чорні Слова:

— … Ні, я не можу їх повторити.

Знаючи, якими вони будуть, коли вийдуть із-за своїх ґрат, він прагнув змусити їх служити йому. Адже це так просто.

Навіть простіше, ніж створити почвар, влаштувавши задля цього Кінець Світу.

І коли я опинюся в коридорі, замки на кільканадцяти ґратованих дверях будуть відімкнені:

— Вирррррррррр!!!

— Гирррррррррр!!!

— Хикккккккккк!!! — десятеро приручених Вітчимом чудовиськ рушать до мене.

Бідолашні грішники, вони так і не зрозуміли, за віщо потрапили сюди.

А втім, я могла б пропасти й, зустрівшись із ними.

Я не могла б зайти до печери переночувати та почути, як шарудять по камінню безліч довгих хвостів. Увімкнути ліхтар і побачити, що з усіх боків на тебе стіною насуваються схожі на людей пацюки…

Або ж стати на прю з їхнім найвидатнішим стрільцем. Очі в очі. На безлюдній вулиці, що так і прилипла до вікон.

— Паскудна поплічнице янголів, я викликаю тебе!

— Паскудний пацюче, я приймаю виклик!

Ледь-ледь ворушити пальцями і знати, що моя куля пройде крізь його тіло і залишить у ньому тридцятисантиметрову діру. Або що його куля залишить мене тут навіки.

Але я подовжу свій шлях на безліч років і тоді зможу прийти до них, як втомлена подорожня.

Я тоді сяду на камінь і зажмурю очі. А пальці Людино-Пацюка доторкнуться до мого плеча, і я почую:

— Ми чекали тебе.

А коли мій пістолет упреться в його підборіддя, він скаже:

— Ми чекали тебе, як друга.

— Як подругу.

— Як подругу, —