Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

посміхнеться він, вищиривши довгі ікла.

Повірити? Але ж ліпше, ніж померти.

— Здоров будь, Великий Пацюче.

— Здорова будь, людинко, що ніяк не стане янголом.

Розділ 4

Їх залишиться так мало, що нікому буде ненавидіти мене. Вони виграють усі війни, переживуть усіх ворогів і зустрінуть мене, як мудрі старці.

— Давно ми не бачили янголів.

— Хоч і траплялись усілякі з-поміж них.

— І лихі, і лагідні.

— Навіть такі, що вміли ходити по стелі.

Останні представники колись могутньої раси, такої древньої, що їм пощастило пережити всіх своїх богів та демонів.

— Ми давно не бачили янголів.

— Після того, як сюди приходив Диявол, ти остання з тих, котрі навідуються до нас ізвідтіля.

— Після того, як до нас приходив Диявол…

— Мій Вітчим?

— Авжеж, — скаже Чоловік-Пацюк. — Він пропонував, щоб ми вбили тебе. Обіцяв за те винагороду.

— Але ж це неможливо! — сказала я.

— Ми знаємо, — сказав Чоловік-Пацюк. — Тому відмовилася.

— Отже, я можу викреслити вас зі свого списку?

— На жаль, ні. Через Короля Демонів. Він знав, як примусити нас ненавидіти тебе.

— Але ж я ваш друг, — нагадаю я.

— Подруга, — скаже мені Чоловік-Пацюк.

— А може, ви роздумаєте?

— Пізно, — скаже він.

— Але чому?

Він кивне головою, і я піду слідом за ним. Довгим коридором до неозорих солоних ланів натомість висохлих підземних морів.

По хрусткій, наче сніг чи отрута «Г.Р.», солі.

До переможених Людино-Пацюками вирізаних із соляних монолітів войовників.

Вони заклякли в кристалах солі, ці володарі лісів, люди-ящери, люди-алігатори, чорношкірі воїни екваторіальних рас, напівчоловік-напівкінь, жінка-зебра, герої атомних воєн, підземні лицарі, грішники, що вирвались із гратованих чистилищ, мандрівники засніжених ланів.

І постамент без жодного знаку.

— Тобі прочитати?

— Ні.

Я достатньо вивчила їхні письмена, щоб розібрати вирізьблене на ньому:

«КРИХІТКА»

— Він знав, що не зможе нам заперечити. Він знав, що ми не повіримо йому. Й тоді він нацькував на нас істоти, які з ним прийшли.

— Безликих почвар…

— Так, — мовив Чоловік Пацюк. — Істоти без облич та імен.

— Нам більше нема куди йти. Це останнє місце, де ми можемо залишитися. Далі йти — отже, зникнути по дорозі. Ніхто не дістанеться мети.

Три безликі почвари напали на їхнє Останнє Місто.

І воїни Людино-Пацюки билися з ними до останку. І ніхто не кинувся їм на допомогу, адже їхні Боги та демони були мертві.

Розбиті шоломи, плоть, що спливає з-під кольчуг, щити, які стали вощаними, не здатні поцілити влучно.

І коли зосталось усього троє воїнів, один упав навколішки, роздер металеву луску на грудях і сказав:

— Я вбираю тебе в себе, — магічні слова кожного, хто вирішив увібрати в себе зло.

— Я вбираю тебе в себе, — сказав другий воїн.

— Я вбираю тебе в себе, — мовив третій, стаючи навколішки поруч із ними.

— І почварам не залишалося нічого іншого, як увійти в них.

— Ми знали, що прийде янгол, отже, варто було б сподіватись.

— Знищи тварюк — і ми не чіпатимемо тебе.

— Позбав нас від почвар, — сказав Людино-Пацюк. — Від цих, а ще й від тих, котрі мають прийти з поверхні Землі.

Я могла б сказати їм «ні», але він знав магічні слова:

— Ти янгол, і ми просимо тебе про це.

Розділ 5