Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— До карної поліції.

— Авжеж, — сказав він.

— До Залізного Чоловіка, — сказала я черговому на прохідній.

А коли заходила до кабінету:

— З.Ч., ти…

— Авжеж, — сказала мені почвара, що сиділа за столом.

Мені, котра все ще тримала в руці пістолет.

— Вітчиме.

Він не озвався.

— Вітчиме!

— Бах! — постріл у його тварюку.

Він мовчав.

— Вітчиме!!!

— Бах! Бах! Бах! — аж допоки закінчилися патрони.

— О…

Тварюка померла, і Споруда Карної Поліції перетворилася на руїни. На «будинок до знесення».

Зірваний дах і три криві стіни в клаптях шпалер, що сіріють безмісячної ночі.

Крихітка і мертва почвара.

— Клац, — ударив бойок у порожнечу.

— Клац, клац, клац.

Я зійшла вниз.

Я поглянула на підсвітлене запальничкою Котове обличчя.

— Ти теж тварюка? — спитала я.

— Можливо, — він подав мені сигарету.

— То тебе вбити?

— Як хочеш, — сказав він.

Я глибоко вдихнула.

— Легше?

— Трохи, — сказала я.

— Крихітко.

Я розплющила очі.

— Ранок, — сказала Квартирка. — Треба вставати.

— Ранок, — я посміхнулася. — Ранок, — сказала я. — Ранок!

Моє ліжечко! Моя Квартирка! Мій бік, він майже не болить! Моє Місто, зі своїм вуличним гар мидером!

— Каву, сигаретку, душ? — спитала Квартирка.

— І мою книжку.

Я розгорнула її, проте обличчя, як і вперше, були темні.

— Хто ви? — спитала я та доторкнулася до них пальцями. — Де мені вас шукати?

— У місті заворушень, — сказала Квартирка.

— Чудово, — сказала я.

Місто бунтувало. Місто грімкотіло рок-н-ролом вуличних заворушень. Ревуть сирени, горлають ворохобники, через поліцейські шеренги летить пляшка. Удар. Дзенькіт. Палаючий бензин.

Підсилене мегафонами:

— КОЖЕН, ХТО ПЕРЕБУВАТИМЕ НА ВУЛИЦЯХ…

— Уууууууууу!!! — ревуть важкі штурмові машини з написами «Поліція».

— Бу-бу-бу! — гуркочуть станкові кулемети.

— КОЖЕН, ХТО ВІЗЬМЕ УЧАСТЬ…

— КОЖЕН, ХТО…

Закляклий під стіною труп.

— Рятуйте! — біжить жінка.

Її сумочку шматують нічні воїни, чуби їхні сяють райдужними гребенями.

— Дзень-дзелень! — у вікно полетів камінь.

Я вийшла на вулицю:

— Чудово!

Мені тут сподобалося.

— Будь обережна.

— Авжеж-авжеж!

Кваплюсь опинитися серед усього цього.

Ревуть сирени, зі скреготом летять шкереберть автомобілі, ритмічний стукіт по щитах. Хіба має значення, через що сталося отаке? Уряд нас ошукав! Наші програли у футбол! «Громадяни, всі — на барикади!» Або просто: «Остогидло!!!» Чому? Байдуже. «Не позбавляйте нас права схилятися перед тим, перед ким нам хочеться. І жертвувати собою!»

Хай навіть задля того, щоб сказати:

— А пам'ятаєш, як ми тоді?

Горить асфальт, чорний дим, чорні стяги. Хто всидить удома? Кому не закортить подивитись, як світять у нічному небі летючі кулі?

Вийти всією родиною. А повернувшись додому, зашторити вікна й сказати:

— Вони молодці!

— Саме такі хлопці рятували й врятують нас!