Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
— Гість?
— Ти зрадієш, — вона ввімкнула світло, і я побачила Вовка. Він усміхався до мене.
— Вовк…
— Важка ніч? — спитав він.
— Дуже, — відповідала я.
Розділ 11— Вовче!
Я була рада.
Крихітко…
Вовк крутонувся на підборах. Вовк розкинув руки. Вовк блимнув зеленим вогнем своїх смарагдових зіниць.
— Ну що, Крихітко? — низький спокійний голос.
Голос, від якого проймає дрож. Дрож нетерпіння.
— Що?
Дрож від передчуття кохання.
— Вовче…
— Що?
І ось він уже поруч. Наді мною схиляється його обличчя. Очі в очі. В його подихові — запах свіжої крові.
— Вовче…
Усмішка за мить до поцілунку…
Скільки я мріяла…
Як давно я хотіла…
Відчуваю запах…
Випадковий доторк…
Скільки разів я мріяла побачити його очі. А в його очах — нічну дорогу. Відбиток повновидого місяця. Як давно мені хотілося помітити своє відображення серед застиглих у його зіницях могильних хрестів. Відчути його запах. Пригорнутися до його грудей і знати, що це Вовк.
— Вовче…
Звести погляд і побачити в його очах себе.
— Вовче…
Я підвела голову й побачила, що на мене дивляться очі тварюки…
— Тварюка?!!!
Б-АААА-Х!!!
Мене вхопили за горло пальці безликої почвари, що обернулася на Вовка. Мій пістолет уперся в її плоть.
— Ненавиджу тебе, — гарчання пекельного перевертня.
— Ненавиджу тебе, — моє позбавлене повітря хрипіння.
Кігті, ладні вп’ятися в мене.
Мій пістолет, що стрельнув:
— Б-АААА-Х!
— Розважаєтеся, — запитав Пес.
— Ненавиджу, — сказала я.
— Розумію, — посміхнувся він.
Прихилився до одвірка та склав руки на грудях.
Це Пес.
Я дивилася на мертву почвару. Мене трясло: опоганити мою… найліпшу… лише Вітчим… лише його тварюки… я ненавиджу його та…
— Заспокойся, — сказав Пес, підійшов і поклав мені на плече руку.
— Вони не варті того, — сказав найдобріший у світі Пес.
— Жодної твоєї сльозини, — повільно вивільняючи кігті з руки Пса, що луснула, мов сухий кокон.
— Ччччч-вааах!!!
Ударом мені пропороло п’ятьма кривавими смугами одяг та шкіру й відкинуло під стіну.
— Жодного твого зазіхання, — почвара, що вдавала з себе Пса, стояла наді мною. — Адже так, Крихітко?
Мені страшенно боліло, але я сказала тварюці:
— Авжеж, — і натисла на курок.
— Квартирко, — покликала я.
— Я тут, — сказала вона.
— Прибереш тут?
— Звісно, — сказала вона. — А ти куди?
— До Залізного Чоловіка, — сказала я і відвернулася від дзеркала.
П’ять довгих смужок пластиру. Дві довелося поміняти, бо вони враз просочилися моєю червоною кров’ю.
На мить напружитись і смикнути:
— Щщщах!
Перечекати — і ще раз:
— Щщщщах!
— Ох, — прикусивши губоньку. Ще до того, як квартирка пожаліла мене, я сказала їй: — Пусте. Загоїться.
— До весілля? — спитала вона й кинулася на мене безликою почварою.
— Ж-ААА-ХХХХХХХ…
— Таксі!
— У вас кров, — сказав мені таксист.
— Пусте. Скоро минеться.
