Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

А через п’ятсот метрів машина з молодиком, пробивши огорожу, вилетіла з підвісного моста величезним бензиновим смолоскипом.

Він був першим із тих, кого я одібрала у Вітчимових почвар.

Убитий тварюкою, тепер він мусить допомогти мені побороти…

На малюнку було чотири обличчя. Я пішла шукати ще трьох.

Другою була дівчина.

Вона плакала, а тварюка, що вдавала з себе її коханого, глузувала з неї.

— Я вагітна, — сказала дівчина.

— Від кого? — спитала тварюка.

— Не будь таким…

— Яким?

— У нас буде дитина.

— То й що?

— Як ти можеш так казати?!

— Тобі потрібні гроші?

— Які гроші?

— Сама знаєш.

Дівчина повернулася й пішла геть. Але тварюка наздогнала її, повернула обличчям до себе й спитала:

— Скільки ти хочеш, га?

Удома вона зайшла до кухні, увімкнула всі конфорки газової плити.

— Хай буде так. — мовила вона. — Отак буде найліпше…

Вона стала другою…

Третій.

У коридорі на сто квартир смерділо дешевими харчами, котами, цигарками та ще казна-чим.

Тьмяна лампа залишилася позаду, і що далі він ступав, то робилося темніше. Одні двері прочинилися, тож він мало не стрельнув. Глянувши на пістолет, що смикнувся в його руці, на те, як він трохи присів на широко розставлених ногах, старенька виставила тонкий сухий палець із круглими вузликами суглобів і показала на двері позад нього:

— Це там. Вам туди.

Він кивнув головою та повернув до дверей, на які йому показали.

«306»

Йому треба було саме сюди.

Він натис на клямку — двері подалися.

Він подивився туди, звідки прийшов, і побачив ще двох — зі своїх. Якщо на них зачекати, можеш згаяти час, тим-то він ударом плеча розчахнув двері й залетів до крихітної, цілком темної квартири. Він присів, зачекав мить, тоді підніс руку до вимикача і…

— БАХ!

Тварюка, що сиділа в кімнаті, щосили натисла на курок, і його пожбурило з дверей уже мертвого.

— Ходімо, — я подала йому руку.

— Ти янгол?

— Так, — сказала я.

— Ми йдемо до раю?

— Ми йдемо нищити почвар.

Четвертого…

А четвертого я так і не встигла знайти, бо зіткнулася віч-на-віч із Вітчимом.

— Вітаю, маленька.

— Мене звуть Крихіткою, татусю.

— Я пам’ятаю, — одказав він. — А як звуть твоїх нових друзів?

— Яких друзів?

Але він лише усміхався, й це вивело мене з рівноваги.

— Не треба! — зарепетувала я.

Знайдений мною чоловік випередив тварюку, розвернув свою машину в кінці траси й радісно загорлав:

— Йо! Йо! Йо!

— Не роби цього!

Знайдена мною жінка увімкнула газ і, плачучи, сіла біля плити, коли пролунав телефонний дзвоник.

— Пробач мені, — сказала тварюка, яку вона кохала.

Вона всміхнулася і схлипнула.

— Можна мені прийти? — спитала тварюка.

— Звісно, — сказала вона.

— Ну, будь ласка! — сказала я.

Третій з відшуканих мною розчахнув двері ударом плеча й залетів до крихітної, зовсім темної квартири. Він присів, зачекав мить, а тоді підніс руку та увімкнув світло. У квартирі не було ані душі.

— Шукатимемо далі? — спитав Вітчим.

— Напевно, ні, — відказала я.

— Здрастуй, квартирко.

— Здрастуй, Крихітко, — сказала вона й додала тихіше: — А в нас гість.