За небокрай - Стів Маккартер
І між ними встануть боги
- Ти на мене сердишся?
– Чого б це?
- Люди люблять злитися.
Жазель сиділа на четвертій стіні. Звісивши ноги. Вона прийшла сюди, щоб упіймати стомленим обличчям теплі промінчики сонця, хоч день сьогодні стояв сірий і похмурий. Осінні хмари сіро-блакитного кольору затягли все небо. Проблисків сонця не можна було розгледіти, хоч як би дівчина не хотіла їх побачити. Огидна погода. Навіть легенький вітерець здавався непривітно чужим. На душі тривожно, так ще й усе довкола створює гнітюче враження. Що ще додавало додаткових незручностей і дискомфорту, так це те, що в неї не було теплого одягу. Хоча, до холодів ще далеко, можна про це поки що не думати. А ось до початку великих дощів – рукою подати. І ще зовсім недавно вона мріяла про затяжний сезон дощів. Жазель як зараз пам'ятала, коли сиділа у себе в задушливому кабінеті, задихалася від спеки і благала тільки про якнайшвидше наближення сезону дощів. Як давно це було ... Насправді, якщо так розібратися, то часу минуло не так багато. Але дівчині здавалося, що ті події сталися взагалі в якомусь іншому минулому, давно прожитому житті. Може, навіть не в її житті. Чийомусь.
Дівчина як зараз бачила Сандрін, Максуда у себе в кабінеті на її стільці, напіводягненого, всього у синцях. Чи могла вона тоді уявити, як зміниться її життя? Як цей брудний і побитий волоцюга вплине на перебіг подій не лише пов'язаних із нею, а й з усім світом? Напевно, вони б усі давно померли в тому місті. Його б і втримати не вдалося без Максуда. Жазель багато чула історій про нього і про той час, коли він бився у місті, з солдатських вуст. Дуже багато. На вулицях, коли гуляла, під час переходу в фортецю, та будь-де! Довгий час лише про це й говорили. Солдати люблять розказувати один одному такі легенди. Звичайно, ті історії, в яких Максуд літав між будинками, або одним помахом меча вбивав сотні ворогів, Жазель намагалася швидко викинути з голови. Але були й інші. Дівчина одного разу підслухала, як Химерниці шепотілися про те, як бився Максуд у занепалому місті. Скільки йому протистояло ворогів, як він передбачав усі тактичні хитрощі ворога, як уміло керував цілою армією. А їх самих на той момент навіть у місті не було. Але чутки...
- Ну то що? Злишся на нього, злишся? Скажи "так"! - Криза крутився під ногами в образі пса, іноді підвиваючи чи скиглячи.
Невеликий, кудлатий, з висунутим язиком. Світлий. Карі очі майже як у всіх псів. Жазель глянула у його розумні очі. І похитала головою, струснувши своїм рудим обрізаним волоссям.
- Чому ти тоді так поводиться? - спитав Оз, який уже якийсь час стояв поруч із нею.
Дівчина знизала плечима. Пес примостився лягти біля її ніг. Він скрутився калачиком і підклав собі хвоста під голову. Носом майже уперся в ногу Жазель. Вона глянула на його м'яку мордочку і її рука зависла в повітрі.
- Спробуєш погладити – руку відкушу.
Жазель не послухала. Вона поклала руку за вухо псові і почухала. Криза трохи вигнувся і засмикав задньою лапою.
- Підлабузник. - почулося від Оза.
- Ти добряк, Криза.
- Я… тобі потім помщуся за такі слова. - пробурчав пес, задоволено примруживши очі.
- Може, мені варто перепросити? - знову подав голос Оз.
Дівчина похитала головою.
- Дівчаткам краще не забивати голову всякою нісенітницею. - Криза позіхнув. – Це ж не новий рецепт супу.
Клерк перестала чухати його за вухом і завмерла. Вона запитала тоном, який на перший погляд нічого погано не віщував:
- А чим, на твою думку, повинна займатися така дівчина, як я?
- Ну, там дітей виховувати. Чоловіку догоджати. - Криза, не підозрюючи про початок бурі, продовжував розвивати свої думки. - Вже точно не тим займатись, чим ти зараз намагаєшся займатися. - розсміявся пес хриплим гавкотом.
- Так. - підлив олії у вогонь Оз. - Похід у стан ворога за тим мечем – ідіотське рішення. Воїни – так. Ти – ні.
І тут буря дмухнула з усією силою. Жазель в одну мить схопилася на ноги і випросталась. Лівою ногою, скільки було сили, з усього розмаху штовхнула Кризу, відкинувши його від себе і змусивши того заскавчати ще в повітрі. Потім, розвернувшись за мить, тріснула правою ногою Оза десь в коліно.
- Ах, ти самовдоволений самодур! - вона почала розмахувати руками, маючи намір вдарити його по обличчю. - Це я не своєю справою займаюсь? Якби не я, ти б там… здох! Хіба ж ні? То я даремно прийшла?
Жазель накинулася на Оза і тому довелося спішно відступати, закриваючись від її нападу.
- Без мене і меча не було б! - продовжувала тиснути дівчина. - Хіба ні? Я – молодець! А ти, підла твоя душка, навіть не міг сказати, хто ти насправді!
- Точно! - Криза вже приєднався до Жазель і почала хапати за штанину Оза, злісно гарчачи і нападаючи з різних боків. - Дурив їй голову.
Інквізиторові тепер довелося відбиватись від них двох.
- І що ж сталося? – кричала дівчина. - Я привела до фортеці інквізитора! Лисицю завела в курник! А я думала, ти добрий. - Жазель зробила собі вираз обличчя недолугої дівчинки несповна розуму. - Оз мені допоміг, Оз такий сильний, Оз нам знадобиться. Зрадник!
З-за рогу найближчої будівлі вискочило кілька солдатів. Вони оголили мечі, але різко завмерли, побачивши на стіні Оза та Жазель, яка на нього нападає і собаку, що їй допомагає.
- Чого витріщилися? Вам також надавати тумаків? - зі злістю кинула Жазель, напустивши на себе кам'яне обличчя.
Солдати від подиву мало не присіли, потім повільно розвернулись, вклали мечі і пішли своєю дорогою. А Жазель продовжувала люто молотити руками заганяючи все далі і далі Оза.
- Ти не інквізитор, зрозумів? Ти свиня! - кинула дівчина. - Тепер Максуд мене не кличе навіть на малі збори з маленьких питань для маленьких людей. Ти зрозумів, що накоїв? Раніше я знала про плани армії, тепер не знаю навіть, куди стічна труба виходить! Зрозуміло? Я привела тебе. І що за це маю? Сиджу на стіні і бовтаю ногами. Ненавиджу!
